Ми з сестрою все життя прожили з мамою та маминими батьками. Тато нас покинув ще зовсім маленькими, а потім і взагалі прийшла звістка, що він загинув. Ми його і не пам’ятаємо.
Потім я вийшла заміж. Зразу після школи, ледь мені вісімнадцять виповнилося. А сестра доглядала за бабусею, потім за дідусем, а там і за мамою. То ж так і не влаштувала особисте життя.
А потім нікого не стало. Якось скосило всіх досить швидко. Сестра залишилася сама. А через рік сказала, що виходить заміж і щоб я не сміла їй хоч щось казати.
Та з іншої сторони, що я можу казати. Сестра взяла на себе тягар і доглядала за всіма в той час, як я була щаслива з чоловіком і дітьми. Мене взагалі нічого не обходило.
От тільки наречений моєї сестри був старим. Він був з того ж року народження, що і наш дідусь. На сорок два роки старший за сестру. Жахіття.
Цей Стефан Петрович певно з нашим дідом в одному класі вчився. Як же добре, що ні мама, ні дід з бабою цього не бачать. Я не уявляю, який шпак їй в голову залетів.
А вона каже, що кохає і жити без нього не може. Мене радує лише одне – в нього ні дітей, ні внуків і трикімнатна квартира в центрі Києва. Можливо хоч тут сестрі пощастить і він довго не житиме. Звичайно ж це в мене жарти такі.
Але ж моя сестра могла знайти собі когось молодшого і ще народити дитину і бути щасливою. А з цього старого нічого не візьмеш, крім аналізів.
Та й дитину від нього вже точно не народить. А потім сестра захоче мати сина чи донечку, а вже сама не зможе.
