Ой, як я люблю свою велику родину! Мене звуть Оксана, і я щаслива дружина та багатодітна матір. У нас з чоловіком троє прекрасних хлопчиків та одна чарівна дівчинка. Найстаршою з них є наша донечка Поля, яку ми називаємо “нянькою”. Їй зараз уже 12 років, і вона стала справжньою матусиною помічницею.
Поля – надзвичайно талановита та відповідальна дівчинка. Вона завжди береться за будь-яку роботу в селі. Вранці допомагає мені підготувати сніданок для всієї родини, потім разом ми прибираємо та миємо посуд. Поля також допомагає зі старшими братиками – вони разом доглядають наших тварин, пасуть корову та годують курей.
В школі доню також хвалять, вона гарно навчається. Після уроків завжди займається домашніми завданнями в першу чергу, а потім допомагає братикам з уроками. І навіть коли я зайнята готуванням вечері, Поля приходить до мене і питає, чим вона може допомогти.
Але, на жаль, утримувати таку велику родину і справді досить важко. Мій чоловік практично постійно на роботі, працює він, як би не стомлюючись, аби забезпечити нашу сім’ю. А діти змалечку привчені до роботи – кожен має свої обов’язки. Наприклад, старші хлопці допомагають батькові на городі, поливають рослини та доглядають за тваринами. А моя маленька помічниця, Поля, відповідає за багато домашніх обов’язків.
І хоча це справді важка робота для неї, Поля ніколи не скаржиться. Вона завжди старається зробити все якнайкраще, і я дуже пишаюся нею. Та, на жаль, не всі в нашій родині розуміють, наскільки важко нам.
Моя свекруха особливо не схвалює нашу велику кількість дітей. Вона вважає, що потрібно думати, як усіх забезпечити та щось їм дати. Вона завжди жаліє мою доньку Полю, особливо шкодує про те, що вона не мала дитинства, доглядаючи за молодшими братиками. А тепер, коли я вагітна, Поля змушена брати на себе всю хатню роботу, яку я не можу виконувати.
Мабуть, тому, одного дня, коли я була на городі, свекруха та свекор, не спитавши мого дозволу, приїхали з міста в село, щоб забрати Полю до себе. Так, вони просто приїхали й сказали, що вона житиме з ними в місті. Я була розлючена! Ніхто не запитав у мене дозволу, не зважив на те, як нам буде без нашої старшої помічниці.
Але Поля вирішила спробувати нове життя з дідусем та бабусею й не захотіла залишатися вдома. Її записали на танці, про що донечка давно мріяла, а ми не могли собі це дозволити, бо зайві витрати. Вона відчуває себе оточеною турботою та піклуванням, чого їй так бракувало у нашому сімейному господарстві. Вона розповідає про нових друзів, про свої досягнення на танцювальних заняттях, і я бачу, як вона радіє.
Мені дуже важко прийняти цю ситуацію. Я сумую за Поліною, за її допомогою й підтримкою.
Так, наша родина стикається з багатьма труднощами, але ми щасливі. Ми готуємося до народження ще одного малюка, знову хлопчика, і це додає радості та надії. І хоча свекруха може не розуміти нас, ми з чоловіком знаємо, що важливо мати багато дітей, бо вони – наше найбільше багатство.
Тепер мені залишається лише сподіватися, що Поля повернеться додому після народження братика й знову з усім мені допомагатиме.
