Колись, багато років тому, мій чоловік і я жили у квартирі, яку він отримав від своєї мами моєї свекрухи, Анни Степанівни. Вона невдовзі мала святкувати свій день народження, і вирішила, на подив усіх, що святкує його у нас.
Моїй донечці, Олесяні, тоді ледве сповнилося чотири з половиною місяці. Спершу Анна Степанівна пропонувала святкувати вдома у себе, і я вже домовилася зі своєю мамою, що вона побуде з дитиною, поки ми ходитимемо в гості. Та потім свекруха змінила думку і вирішила, що краще зібратись у нашій оселі: вона, свекор і старша донька чоловіка. Грошей на кафе чи ресторан у нас не було, а чоловік і сам не підтримував таку ідею. Втім, свекруха з тих, кому багато не треба й особливих розкошів вона не прагнула.
Я й досі не розумію, чому вона вирішила святкувати саме у нас. Чи то хотіла показати, що вона головна, чи, може, прагнула зібрати сімю за одним столом, чи просто хотіла знайти примирення після наших незгод невідомо. Наші стосунки з нею завжди були напруженими, а після народження онуки й взагалі дали тріщину. Думаю, вона хотіла залагодити конфлікт, але вибрала не той спосіб. При тому, що вона мене ніколи прямо не образила, але й теплих почуттів у душі до неї не залишилось бо знаю тепер, що її посмішки нічого не означають.
Я ніколи не забороняла їй бачитися з онукою частіше вона й не проявляє бажання. Кожні вихідні я питаю чоловіка, чи не хоче бабуся побачити маленьку. Я нічого не маю проти її візитів, хоча бачити її мені не хочеться надто вже некомфортно почуваюсь у такі моменти. Думаю, і їй соромно, згадуючи, що казала мені (мабуть), і мені через це важко теж.
Так, моя родина не ідеальна: батько й сестра пиячили і що з того? Хіба це робить мене гіршою? Свекруха сама не раз дорікала мені цим. Їй, напевно, не до душі і те, що у вихідні я дозволяла собі довше поспати, якщо дитина не будила, бо ж це рідкісна розкіш не вставати о шостій ранку, щоб готувати сніданок чоловікові. А він, буває, каже, що зайде, потім передумує… І кожен поворот ключа у дверях змушував мене насторожуватися…
Щоразу Анна Степанівна нагадувала, що це її квартира, і все тут повинно бути за її правилами. З одного боку, це справді її власність, але жити в чужій оселі нелегко хочеться відчувати себе господинею, бути у своєму куточку, не боятись ходити у халаті й розкуйовдженим волоссям. Де та межа? Хіба порядні люди не попереджають, коли приходять до орендаторів, навіть якщо квартира їхня? Таке ставлення мов натяк, що ти тут чужа, гість.
Наші стосунки з Анною Степанівною від початку не склалися навіть коли дізналася, що син хоче одружитися зі мною, вона обдзвонювала десять разів, бо не вірила у почуте. Спільних зустрічей уникала ні у квартирі, ні в кавярні знайомитись не хотіла. Не знала й того, що я у чоловіка перша.
Ми випадково познайомились, вже коли з чоловіком були разом пять місяців він мене до неї привів, а вона зустріла, мяко кажучи, непривітно, навіть грубо. Свекора Миколу Семеновича я бачили тільки на весіллі. Можливо, тому й відчула справжню антипатію до неї.
Я завжди казала, що не люблю прикидатися. Якщо треба, зможу вдати привітність, але зараз не хочу навіть цього. Життя склалося так, що мешкали ми у квартирі, подарованій Анною Степанівною її синові. Але що з того? Вже на другий день після того, як повернулася з пологового будинку, вона вивалювала мені свої докори: нагадавала, з якої я сімї, казала, що я сиджу у сина на шиї. І як одній дорослій жінці дозволяти собі таке казати іншій матері її онуки яку нічим не образила (хіба що “забрала” її сина)?
Гостей я загалом не цураюсь, але приймати її в себе не прагнула зовсім. Довелося допомагати зі столом, кидатися від дитини до кухні, чекати, поки гості підуть… Але свою справу виконала подарунок приготувала, свято не зіпсувала.
