Моя єдина донька Юля вийшла заміж за хлопця із села. Як тільки я її не умовляла, щоб кинула того Михайла. Не пара він їй. Ні освіти, ні професії. Водій, і радіє, тому що має. Та хіба то можна назвати професією. А Юля тільки посміхається, їй добре з ним, говорить.
Жити стали на найманій квартирі. Ми з чоловіком вирішили не поспішати допомагати їм. Адже планували купити доньці квартиру, та не послухала нас, зв’язалася з тим Михайлом. То нехай він думає про своє житло. До доньки ходили не часто. Приходили, коли її чоловіка не було вдома. Юля сказала, що Михайло влаштувався далекобійником. Вдома буває не часто, але зарплату приносить хорошу.
Бачили, що Юля щаслива, не чіпали їх. Але ж образливо, що єдина донька не дослухається порад мами з татом. А батьки поганого не порадять. Так і жили, бачилися не часто, про зятя намагалися не згадувати.
Коли в мого чоловіка було день народження, ми запросили Юлю з Михайлом. Донька повідомила, що в Михайла також день народження 22 березня. Вирішили святкувати разом, у нас.
Донька з чоловіком прийшли в призначений час. Подарували татові сорочку, і ми сіли за стіл. Говорили про різне, Михайло також підтримував розмову. А потім показав годинник:
– Юля подарувала,- з гордістю говорив зять.
А я дивлюся і не можу зрозуміти. Ми з чоловіком ростили доньку, все найкраще для неї. Леліяли, порошинки здували. А вона подарувала татові сорочку, а чоловіку, якого знає якихось два роки, дорогий годинник. Мені боляче дивитися на свого чоловіка, який з розчаруванням поглядає на доньку. Я його розумію, а Юлю ні. Татові, який дбав для неї всі роки, якусь сорочку.
Нарешті завершилося свято, Юля з Михайлом пішли додому, а ми з чоловіком сидимо, дивимося одне на одного. Нехай влаштовуються самі, купують квартиру і все, що потрібно. А ми будемо спостерігати, наскільки ми праві, чи не праві.
