Я зустрів Антоніну на дні народженні друга. Ми закохалися один в одного з першого погляду. Потім одружилися. Незабаром дізналися, що скоро станемо батьками.
Жили ми у невеличкому містечку. Рівень медицини тут був на низькому рівні. Вагітність проходила добре. Але щоб дізнатися, хто буде у нас – хлопчик чи дівчинка, треба було їхати у обласний центр, адже у нашому місті УЗД-обстеження не було. Тому ми вирішили – нікуди не їхати. Нехай буде сюрприз для нас.
Одного дня у Антоніни почалися перейми. Її терміново госпіталізували до найближчого пологового будинку.
Але ніхто: ні ми, ні лікарі не очікували, що після появи на світ першого сина, за ним одразу з’явиться другий, а потім – третій. Тоня народила трійнят.
Я не міг повірити у це. Слів не було. Чекали одного, а тут зразу аж три богатирі! Для мене це була неймовірна радість і… потрійне щастя. Але не для Тоні. Вона не знала куди їй тікати. Хотілося забігти далеко і від усіх сховатися. Я заспокоював її:
– Це все шок від такої несподіванки. І, напевне, післяпологова депресія. Не переживай, кохана! Все добре буде! Разом ми справимося! Лише подивися на цих крихіток!
Вона, здавалося, заспокоїлася. Але ніхто не знав, що у той час було на її душі.
Через декілька днів я забрав Тоню з діточками додому, в нашу однокімнатну квартиру. Антоніна весь час ходила знервована, її дратувало усе: діти, я, наше життя. Вона здригалася від дитячого плачу і не висипалася. Я чим міг – допомагав їй. Робив усе можливе, щоб полегшити її емоційний стан. До того ж, я щодня ходив на роботу, щоб забезпечувати нашу багатодітну родину.
Так тривало шість місяців… А потім вона вийшла до магазину і… не повернулася. Я хвилювався неймовірно: обдзвонив усі лікарні, потім морги. Навіть поліцію викликав. Але вони сказали, що приймуть заяву про те, що пропала моя дружина, аж через три дні. Я трохи не збожеволів за цей час! Добре, що мама моя приїхала і допомагала з малюками, доки я займався пошуками їхньої мами.
Потім я вже зрозумів: Антоніна просто не витримала і покинула нас, залишила напризволяще трьох діток!
У мене не було слів. Я просто страждав. Зрештою, взяв себе у руки. Поглянувши на своїх синів, я зрозумів: тепер їхні життя повністю залежали від мене!
Моя мама переїхала до мене. Вона допомагала мені з дітьми, поки я був на роботі. Це був найскладніший період нашого життя. Потім я влаштувався у солідну фірму з високою зарплатою. Після цього зміг знайти няньку для малят і оплачувати її роботу. Я наполегливо та відповідально працював, тому згодом мене підвищили, запропонували роботу в іншому місті. Там мені надавали квартиру та службову машину. Звичайно ж, я погодився. Діткам на той час вже було чотири роки.
Я забрав їх з собою, влаштував до хорошого дитячого садочка. Про важке життя залишилися лише спомини. Дихати стало легше. Я зустрів хорошу жінку, яка полюбила моїх діток, стала для них справжньою мамою. Здавалося, усі невдачі були позаду.
Одного разу я повертався додому. Вийшов з машини і зустрівся очима з нею… З Антоніною… В мене аж ноги підкосилися. Вона стояла, дивилася на мене і не могла впізнати. Я приїхав на своєму автомобілі, у діловому костюмі, щасливий та натхненний. Антоніна ж була у старенькому сарафанчику, а її очі випромінювали сум.
Виявилося, що вона осмислила свій жахливий вчинок і вирішила повернутися. Та назад шляху вже не було. Я давно її розлюбив, а у моїх дітей була хороша мама.
Я розвернувся і пішов. Відчув у ту мить, як з моєї душі зник великий камінь минулого… А дихати стало вільніше.
