Я — Олеся, а не Ліля
Олеся сяяла від щастя — вона здала всі іспити! Не на самі п’ятірки, але досить добре, щоб мама з татом пишалися. Відчиняючи двері додому, вона почула знайомий мамин голос і… чийсь чужий, глухий, наче з минулого. Дівчина непрохідно прослизнула до своєї кімнати, не бажачи заважати. Та раптом:
— Я тобі, Ліліє, востанньє кажу… — різко пролунало з маминих уст.
Стукіт у сінях — це тато прийшов на обід. Олеся визирнула в коридор і зустрілася поглядом із жінкою у білій, поношеній хустці. Очі, ніс, усмішка — усе було до болю знайоме. Десь вона її вже бачила… Давній спогад різнув, немов голос. Та сама жінка, що колісь назвала її «Лілею».
— Здорові були, Лілю. Здорові були, доню, — промовила незвана господиня.
— Іди, Ліліє, — сухо додав тато.
— Іди, ідіть… До побачення, сестричко, — кинула жінка й вийшла.
Олеся стояла, немов громом.
— Тату, хто це?
— Мамина знайома.
— Але вона ж назвала її сестрицею.
— Дівчата часом так жовартують… Може.
Та тривожний матиний погляд і мертва тиша в хаті казали зовсім інше. Зрозуміло — це не просто знайома. Це частина їхньої таємности.
Через день Олеся знову побачила Лілію.
— Ну, здорові були, Лілю, — сказала та, підійшовши близько.
— Я не Ліля, я Олеся.
— А ти пам’ятаєш мене?
— Не знаю… Ви в мами гостювали.
— У мами? Я твоя мама, Лілюню… Справжня…
Лілія схопила її за руки. Говорила пахко, безладно, благаюче. І Олеся — сама не розуміючи чому — пішла за нею.
— Ось, заходь, донечко, — жінка вела її у стару каморку. — Тут ти й жила, до двох років… Пам’ятаєш?
Олесія накрила хвиля спогадів: брудна підлога, обгризані окурки, хтось кричить, биє у двері, а вона, зовсім крихітка, шукає на підлозі хоча б шкварку. Чиї-то брудні пальці лізуть у рот… І вона кусає — до крові. Страх. Сльози. Холод. Ліля… тоді її звали Лілею.
Грубий голос у кімнаті вирвав із забуття:
— Льюха, знову швендяє? Гроші принесла?
Увійшов п’яний мужик з каламумими очима.
— Це хто тут у нас? Мені подарунок? — і простягнув руки до Олесі.
Вона рвонула сумку, вийняла гроші:
— Ось! Тільки більше не приходь. Ні до нас, ні до мами, ні до тата. Я все згадала. І ви мені — ніхто.
— Лілю…
— Мене звати Олеся!
Вона бігла додому, захлинаючись від сліз. У хаті її трусило, піднялася температура. Мама знайшла її в плачі.
— Мамо, я була у неї… Я згадала… сальце… брудні пальці в рот… я вкусила…
— Донечко моя… — мати глянула її, немов малу.
А потім розказала. Про те, як у дитбу́динку були дві сестри — Лілія й Оксана. Їх усиновили разом. Ліля спочатку була ласкавою, але потім… змінилася. Курила, крала, втекла, а потім повернулася — з пузиком. Дитина була від невідомого. Багаття простили. Оксана, тоді ще студентка, погодилася допомогти… і забрала донечку до себе. Ліля стала Олесею. А Лілію позбавили прав, вона ще й грошей вимагала за відступ.
Відтоді Олеся стала їхньою донькою — і по любові, і по паперах.
Лілія інколи поверталася. Плакала. Благала пробачення.
— Лілю, донечко…
— Я Олеся. Пробачте, тіто Лілю.
Мама все терпіла.
— Вона мені рідна. Може, я — її остання нитка до нормального життя…
Одного дня прийшов Гриць, той самий із брудними руками.
— Лілія в лікарні. Погано їй.
Вони поїхали.
— Пробач, донечко, — сказала вже твежи, бліда Лілія. — Дякую, що живеш. Дякую, що в мене була ти… хоча б трохи.
— Усе буде добре. Живи. Ми тебе витягаємо.
Та вона не вижила.
Пізніше Олеся знову побачила Гриця. Він був тверезий.
— Я зав’язав. Завдяки їй… пробач, Лілю…
— Я Олеся.
— Знаєш… Я не твій батько,
