Я ніколи не думала, що 3 хвилини можуть тягнутися вічність. Саме через 3 хвилини моє життя або повернеться у звичайне русло, або зміниться назавжди. Руки тремтіли, ноги були ватними. Щоб не думати про наслідки, я стала ходити по кімнаті туди-сюди, поки звук таймера не повернув мене до реальності.
Як і очікувалося, тест на вагітність показував дві чіткі смуги. Це означало лише одне – скоро мені настане кінець. Як розповісти батькам, що їх кохана донечка, студентка 2 курсу, нагуляла байстря.
Звісно, я знала, хто батько цієї дитини. Андрій був видним красенем, до того ж із заможної родини. Навчався він неохоче, що відбивалося на його оцінках. Саме тому я погодилася підтягнути Андрія по деяких предметах за символічну суму. Репетиторство допомагало мені триматися на плаву, щоб не обтяжувати батьків.
Сама не знаю, як так сталося, але вже на першому занятті цей звабник заманив мене у свої міцні тенета. Я, як справжня дурепа, розмалювала собі наше щасливе майбутнє, ніби казка про Попелюшку стає реальністю. Та Андрій зруйнував усі мої мрії фразою: «Ми гарно провели час. На цьому і розійдемося».
Щоб там не було, але дитина ні в чому не винна, тому я одразу вирішила, що народжуватиму.
Успішно склавши 2-ий курс, я спокійно пішла народжувати синочка. Моє янголятко було прекрасне: сині оченята, біле волоссячко, малесенькі ручки. Я любила його безумовно всім своїм єством, але розуміла, що не зможу дати сину те життя на яке він би заслуговував. З важким серцем принесла дитину до дитячого будинку там і покинула.
Чомусь навіть не мала сумнівів, що його можуть не усиновити. Схоже дитину я віддавала у стані афекту, бо повернувшись на квартиру, де жила, усвідомивши, що накоїла, розридалася. Плакала до самого ранку, а потім пішла забирати сина назад.
Звісно дитину мені ніхто не повернув, а коли я почала наполягати – пригрозили поліцією. Не знаючи, що робити далі, тинялася вулицями поки не забрела до будинку Андрія. На моє превелике диво, мене не тільки не прогнали з території, а й запросили всередину. Виявляється батьки Андрія дуже милі та добрі люди. Я розповіла їм правду про все, що сталося за останні 9 місяців. Вони не тільки допомогли мені повернути сина, а й змусили свого одружитися.
Я думала, що наш шлюб приречений з самого початку, але після декількох тижнів спільного життя зрозуміла, що Андрій не настільки поганий. Жили ми біля його батьків, чоловік гарно до мене ставився, ми проводили багато часу разом через що швидко зблизилися.
Тепер спогади про мої хвилювання та кінець життя видаються мені сміховинними. Добре, що все склалося саме таким чином. Не дарма люди кажуть: «Все, що не робиться – на краще»
