Після зустрічі зі своїм судженим зрозуміла, що людиною керує таки доля. А було все так.
Одного ранку я не встигла на маршрутку. Наступна – аж за пів години. Я не встигала на роботу. Вирішила добратися попутним транспортом. Почала зупиняти машини. І ось зупинився позашляховик. Молодий хлопець відчинив дверцята і я всілася в салоні.
Правда, перед тим запитала, чи зможе мене довезти до школи, в якій я працювала вчителькою. Він нічого не відповів, лиш кивнув головою.
Поки рухалося авто, я підготувала гроші за проїзд, які хотіла віддати водієві. Він запротестував, хитнувши заперечно головою. Я чемно подякувала, побажавши юнаку щасливої дороги і пішла своєю дорогою.
Звичайно, після напруженого дня в школі в мене і думки не було про незвичне ранішнє добирання на роботу.
Втомлена поверталася додому. Ось зупинка. І очам своїм не вірю – переді мною стоїть позашляховик, яким рано добиралася на роботу. Я наближаюся зовсім впритул – і прямо переді мною відчиняються дверцята, з яких висовується уже знайомий мені юнак. У руках у нього квіти, які він з усмішкою простягає мені, вкладаючи в мою долоню записку.
Розгублено беру букет і пробігаю очима по рядках: «Привіт! Мене звати Павло. Я німий, але хороший хлопець. Я хочу спілкуватися з тобою. Читаю слова по губах».
Звісно, я була трохи заскочена таким поворотом подій. Глянула на Павла і потонула в його очах, які світилися радістю і випромінювали тепло.
Так ми почали зустрічатися. Він був доволі симпатичним хлопцем, дуже добрим і ніжним зі мною. І сталося те, що, либонь, мало статися. Я закохалася по вуха. Для мене не було перешкодою те, що він не говорить. Ми чудово навчилися знаходити порозуміння, надсилаючи один одному смски.
Згодом він навчив мене розуміти мову жестів. Ми тепер розуміли одне одного за порухом руки, що ще більше нас зблизило.
Одного дня привела Павла додому, познайомила його з батьками. Тато змовчав, а мама просто вийшла з себе. Її обурював мій вибір – хлопець з інвалідністю. Однак мої почуття були сильнішими від материних докорів. І я наполягла на заміжжі. Мама також не хотіла поступатися – вона не прийшла на наше весілля і перестала зі мною спілкуватися.
Мої почуття до Павла і його любов до мене були заспокоєнням перед гнівом матері. За рік у нас народився син. Мама все-таки не прийняла наше запрошення на хрестини. Через рік Бог послав мені ще донечку.
Я зовсім не жаліла, що вийшла заміж за Павла. Він був чуйним і дбайливим чоловіком. Його матір, яка жила в сусідньому будинку, часто навідувалася до нас і допомагала мені з малюками.
Так збігло шість років подружнього життя. Я була щаслива. Коли онукові виповнилося п’ять років до нас навідалася мама. Вірніше, ми запросили дідуся і бабусю на день народження, і вони на цей раз не відмовилися. Я була неймовірно рада, що батьки врешті простили і зрозуміли мене. Хоч при зустрічі зауважила, як мама якось ніяково веде себе з Павлом. Думаю, що їй трохи соромно перед ним за свою поведінку.
