Моє життя в Україні було похмурим, я не вірила, що щось може змінитися. 10 років роботи на базарі майже вся зарплата йшла на оплату орендованої квартири та комунальних…. А в один момент подруга покликала мене з собою на заробітки на Мальту і там я познайомилась зі своїм коханим чоловіком Петре. Через пів року ми розписалися, а потім відправилися на мою батьківщину, щоб повінчатися.
Я була щаслива від самого знайомства з ним, відчувала, що моє життя змінюється та у ньому нарешті з’являються сонячні промені Він був порядним та добрим і я швидко полюбила його.
Всі подруги жартували про те, що тепер я зможу багато жити, але я лише відмахувалась, тому що і сама на заробітках почала добре заробляти, тому я просто раділа, що знайшла свою людину, з якою зможу відчути себе щасливою.
На Мальті ми влаштували справжнє святкування, з гостями та білим платтям, а от у мене у селі я захотіла лише розписатися, покликала найрідніших, тому що знала, що інші заздрять та захочуть своїми поганими словами споганити мені долю. Після цього ми зробили всі потрібні документи та відправилися жити до Італії.
Перший місяць я буда найщасливішою жінкою і думала, що так буде далі, але з часом ми двоє почали показувати характер та з’явилась різниця менталітетів та виховання.
Спочатку це проявилось у наших вподобаннях щодо їжі. Якщо перший місяць я радісно їла їх традиційні страви та делікатеси, то потім мені вже хотілось звичайного борщу, вареників та сала. Я думала, що навчу його любити й наші страви, смачно готувати я вміла, от лише він і не думав їх спробувати. Я накривала стіл на двох, а коли він бачив не те, що хотів, то просто йшов з кухні. Потім він почав відмовляти мене готувати українську їжу, мов якщо я тепер живу тут, то маю їсти те, що й вони.
Звісно, я не проти їсти їх традиційні страви, але мені хочеться хоч раз чи два на тиждень їсти те, що я люблю. Їхні страви мені вже просто набридли.
А ще мене почало дратувати, що мій чоловік так прив’язаний до своєї мами. Щодня він з нею говорить по телефонну цілу годину, розповідає у деталях, як ми провели день, що їли та чого посварилися. Я не можу змиритися з тим, що про наше особисте життя знає хтось третій, хоча і «маминим синочком» назвати його у мене язик не повернеться.
Коли я дізналась, що чекаю дитину, то почали відбуватися ще дивніші події. Почну з того, що я попросила Петре вберегти цю таємницю, мов я сама хочу повідомити все його родині на сімейному святкуванні, але про це стало відомо всім наступного ж дня і ми вже приймали подарунки. Його мама тепер телефонувала до нас двох і обговорювала, ким повинна стати наша дитина, скільки мов знати у якій країні вчитися, хоча ми досі навіть не знали, чи це хлопчик, чи дівчинка. При цьому всьому я лише мимовільний слухач, бо мою думку ніхто знати не хоче.
Ніби нічого поганого і не відбувається, але з кожним днем мені стає все не комфортніше, я відчуваю, які ми різні люди та не знаю, як це можна змінити.
Можливо, я поспішила, коли сказала йому «так»?
