Моє життя зупинилося в один момент, а все це через те, що Валерій вирішив мене покинути. А я ж то думала, що у нас все добре. На той момент ми з чоловіком були одружені вже п’ять щасливих років. Напевно, я була з Валерієм щаслива, а він зі мною – ні.
Познайомилися на роботі, тоді він розлучився зі своєю дружиною, а я прийшла працювати до Валерія на роботу. Від шлюбу у них залишився синочок. Я намагалася втішити свого колегу, мені по-людськи було його шкода. Я завжди була поряд, намагалася розрадити його розмовами, розповідала про себе. Згодом Валерій почав приходити у себе, я як завжди була поруч. Раптом чоловік побачив в мені жінку, ми почали зустрічатися та невдовзі одружилися.
Я не заважала його зустрічам з сином та колишньою дружиною, терпляче чекала його вдома та мріяла, що у нас теж колись буде дитина. Не судилося. Діагноз лікарів прозвучав як вердикт я не можу мати дітей. Я подумала, що це нічого страшного, адже ми кохаємо один одного та навіть без дітей ми сім’я.
Відтоді ми почали жити для себе, подорожували, ходили на виставки, в кіно. Я думала, що так і має бути, що саме такий вигляд має сімейне щастя. Та через декілька років Валерій став віддалятися від мене, все більше часу він проводив зі своїм сином та колишньою дружиною. Я зайняла очікувальну позицію та, коли чоловік був вдома, все більше намагалася догодити йому. Чоловік лише нервувався від того та йшов з дому. Коли я запитувала куди він йде, Валерій відповідав, що хоче від мене відпочити. Я не розуміла. Чому чоловік хоче від мене відпочити? Ми ж і так проводимо з ним мало часу.
Тоді я наважилася на відчайдушний крок – запропонувала Валерію взяти дитину під опіку. Думала, що дитина скріпить нашу сім’ю.
– Як же ти мене дістала! – кричав Валерій, – Вся така правильна та свята. Набридло. Я повертаюся до колишньої дружини. На відміну від тебе вона не безплідна.
Останні слова глибоко в’їлися мені у свідомість та доволі тривалий час я звинувачувала себе у тому, що зруйнувала сім’ю. Якби я могла мати дітей, такого не трапилося б.
Спершу я чекала що Валерій отямиться та передумає, але цього не трапилося та через місяць він прийшов додому, щоб зібрати свої речі та оголосити мені, що він подав заяву на розлучення. Після такого я тиждень не виходила з дому. Попросила на роботі відпустку власним коштом. Я закрила вдома всі вікна, забилася в куточок та цілими днями плакала. Здавалося, що так і проживу до кінця своїх днів сама.
З такого стану мене вивів несподіваний дзвінок моєї подруги Тетяни:
– Привіт, я тут побачила тур на двох за дуже вигідною ціною, поїдьмо, Маринко?
– Я нічого не хочу, дайте мені спокій.
– Оце вже ні, тиждень пройшов після того, як твій чоловік покинув твоє життя. Це ще невідомо кому з вас більше пощастило. Давай, не кисни, скоро буду.
Тетяна дійсно не забарилася та вже через пів години настирно дзвонила у дверний дзвінок. Я зрозуміла, що вона нікуди не піде та відчинила їй двері.
– Так, що тут у нас, – Тетяна ходила по моїй квартирі та коментувала все, що бачила, – ти вирішила поховати себе тут заживо? Ти ще молода, красива, у тебе все життя ще попереду.
Ми проговорили з подругою до вечора. Як колись я повернула Валерія до життя, так Тетяна повернула до життя мене. Я домовилася про відпустку на роботі та ми полетіли на відпочинок, в літаку я декого зустріла. Але це вже зовсім інша історія…
