Я небажана дитина у своїх батьків, і дуже боляче це розуміти. Адже всі ми потребуємо любові і піклування від батьків, а не постійні лаяння.
Мої батьки мене ніколи не хотіли і не планували. Народили мене лише для того, щоб я врятувала свого старшого брата Микиту.
Наскільки мені відомо, то мій старший брат Микита був дуже бажаним сином для мами і для тата. От тільки віці чотирьох років він захворів на якусь дуже важку недугу і лікарі здійснили дослідження батьків, тільки вони не підходили як донори для брата.
Тоді лікарі порадили моїм батькам народити мене, можливо я стала б донором і врятувала Микиту.
Мама і тато довго не хотіли і не наважувалися, але таки народили мене. Тоді мене за кілька місяців після народження і відправили разом із братом на операцію.
Однак, хоч мій кістковий мозок і підійшов Микиті, однак чуда не трапилося і він невдовзі помер.
Батьки були убиті горем. А на мене і зовсім уваги не звертали. Добре, що бабуся не робила між нами різниці і любила мене так, як і Микиту.
Саме бабуся доглядала за мною, годувала мене і ростила. Якби не бабуся, то я не знаю чи я б виросла.
Мама і тато навіть не дивилися у мою сторону. А як бабуся просила батьків провести зі мною час – вони відповідали, що я їм не донька.
Тоді й починалася їхня дискусія. Постійно та сама. Мовляв мене вони народили на цей світ, щоб я врятувала братика, а я не змогла. То ж я їм не дочка.
Бабуся з усіх сил намагалася донести їм, що я така ж їхня дитина, як і Микита.
У бабусі я жила до одинадцятого класу, потім бабуся померла. Два роки до свого повноліття я жила із батьками, хоча й тоді вони на мене не звертали уваги.
Далі я вступила до інституту і здобула вище освіту. Вийшла заміж і народила своїх дітей.
Добре, що бабуся записала на мене своє житло, то ми мали з чоловіком де жити.
Батьки ж навіть на весілля до мене не прийшли і на хрестини до моїх дітей.
Лише зараз, коли батько помер, а мама вже людина дуже поважного віку – вона до мене зателефонувала.
Наскільки я розумію, вона й надалі мене не визнає, але ж і старіти на самоті вона не хоче, тому й телефонує.
Однак, я помітила, що мама замість того, щоб попросити у мене вибачення за стільки років страждань – лиш надає мені накази про те, що я маю їй придбати та принести.
