Я росла у сім’ї, де не надто зважали на відчуття один одного. Мама завжди піклувалася про, була відстороненою. А батько був тихим тираном, він ніколи не кричав на нас, не бив, він просто знецінював нас і наші досягнення. Робив це з посмішкою та презирством. Ми з сестрою завжди відчували, які ми нікчеми. Для батька існувала лише його точка зору, всі інші були нікчемами.
Мабуть, тому, щойно досягнувши повноліття, сестра виїхала за кордон. Вже десять років вона не приїжджає, з батьками не спілкується взагалі. Лише до мене телефонує, але просить тему про маму й батька не підіймати. Я ж залишилася в рідному місті, хоча іноді шкодую про те.
Після закінчення навчання вийшла заміж, дякувати Богу, мій чоловік повна протилежність батька. Він справжня опора, завжди підтримає та заспокоїть. Батько звичайно висміяв мій вчинок: “Знайшла свого злидня, на сухарях хоч не потовстішаєш.” сказав він мені в день нашого весілля. Дійсно мій Ярослав не з багатої сім’ї, але він надійний та добрий.
Після того як народився наш син Ілля, я сподівалася, що син підросте і я піду на роботу. Та виявилося, що наш хлопчик має деякі відхилення в здоров’ї. Лікарі сказали, що це все лікується, але потрібно максимально розвивати, займатися дитиною. А ще різні вітаміни, процедури. Тобто, я цілодобово була біля сина, а Ярослав працював одразу на двох роботах, щоб вистачало на синове лікування. Мої батьки коли почули про діагноз сина, то відреагували як завжди: мама байдуже, а батько з насмішкою зазначив, що ми навіть дитину нормальну не змогли народити.
Ми живемо в однокімнатній квартирі, що дісталася чоловікові від його батьків, самі вони переїхали в село. Це нам трішки полегшило витрати з сімейного бюджету, хоч за оренду не платимо. Адже тепер, коли ми вже чотири роки боремося з хворобою сина, іноді буває дуже скрутно, адже чоловік втратив додаткову роботу. Звичайно іноді підробітки трапляються, а так живемо на одну його зарплатню. Допомогти нам немає кому, батьки чоловіка пенсіонери, лише овочі з села нам передають. Сестра спочатку допомагала, а зараз у неї своя сім’я, свої діти.
А от батько досі працює на високій посаді, мама також працює в престижній фірмі. У грошах ніколи не мали потреби, завжди жили забезпечено. Та просити я в них не хочу, адже точно знаю, що все що отримаю, це наступну порцію насмішок, які ми недолугі невдахи. Наприклад, нещодавно зателефонував батько, мабуть, сумно було, тож вирішив розважитися.
-Ну, що там, ще їсте свіжий хліб, чи вже забули як він виглядає? – запитав він мене.
Після таких розмов мені хочеться заблокувати його, такі розмови отруюють моє життя. Так нам скрутно, але рано чи пізно ми це подолаємо. Я відчуваю підтримку чоловіка, син пішов на поправку, це головне.
