Я єдина донька в родині, хоча колись мене дуже чекали, та, здається, справжнього тепла у стосунках із батьками не вистачало. Коли мені виповнилося 23 роки, і я вже була на пятому місяці вагітності, у мене вперше зявилися сумніви, чи дійсно я рідна дочка моїм батькам. Мої батьки вже люди у віці їм за сімдесят, а наше матеріальне становище далеке від добробуту. Орендуємо квартиру в Києві ледве зводимо кінці з кінцями. Я з чоловіком вчимося в університеті й паралельно підробляємо, але цих грошей ледь вистачає на оплату найнеобхіднішого. Два рази нам загрожувала виселення через несплату оренди, і доводилося позичати гривні у друзів. У результаті ми опинилися у боргах, часто не маємо чим купити їжу, а фінансові негаразди вже стали частиною нашого життя. Час від часу мої батьки допомагають продуктами.
Вони дуже наполягали на тому, щоб ми одружилися то рік тому без жодних вагань ми одружилися в РАЦСі. Тоді якраз батьки почали згадувати про бажання мати онуків. Моя мама не раз повторювала мені: треба народжувати зараз, бо інакше станеш старою мамою, як вона. Та ми з чоловіком не відчували готовності до такого кроку: розуміли, яка це велика відповідальність і які витрати нас чекають.
Тут мої батьки запропонували нам, як здалося, вигідний варіант: якщо я народжу дитину, вони виділять велику суму понад сто тисяч гривень щоб ми змогли придбати хату в селі. Вони обіцяли переїхати туди жити, а нам залишили б квартиру у Києві. Ми добре все зважили й побачили у цьому шанс: не доведеться думати про оренду, а решту грошей можна використати для себе. Мама запевнила: обов’язково допоможе з доглядом за дитиною, поки я буду продовжувати навчання.
Окрім цього, обіцяли грошову підтримку та допомогу у купівлі речей для нас із малюком. Проте жодної своєї обіцянки вони так і не виконали: навіть підгузків не купили. Під час вагітності мама часто дзвонила, питаючи, чи усе готово до пологів, а я не мала грошей навіть на найнеобхідніше бодай одяг для немовляти. Вона радила моєму чоловікові шукати третю роботу, щоб покрити витрати. Коли я нагадувала про їхні обіцянки допомогти, вона заперечувала, що взагалі щось таке обіцяла, і називала нас несерйозними.
Коли народилася моя донька Соломія, батьки раптом згадали про ті гроші у розмовах, але з чоловіком ми вирішили: самі будемо купувати житло, бо розраховувати на підтримку родини ілюзія.
Тепер я знаю: у житті треба вчитися покладатися насамперед на себе. Не завжди навіть найближчі люди виконують свої обіцянки, але знаходячи сили боротися і діяти самостійно, ти здатен будувати своє щасливе майбутнє, незалежно від обставин.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
