Я розуміла, що пенсія не за горами, але не очікувала, що мене попросять піти на заслужений відпочинок через місяць після мого 60-річчя. Якщо враховувати стан здоров’я, то я цілком могла пропрацювати мінімум ще років 5. Та що поробиш, коли у нас всюди «дорога молодим». Сама розумію, що молодь важливіша, але як на ту пенсію протягти, бог його знає.
Мені вистачило тижня аби усвідомити, що якщо не знайду іншої роботи, то просто здурію поряд свого чоловіка. Ніби по молодості все у нас було добре, якось жили, далі пішли стандартні турботи, дитина, вічні борги, ремонти, весілля, онуки. Тепер же дивлюся на Михайла й просто не розумію, як з таким чоловіком 41 рік у шлюбі провела.
Ми почали сваритися чи не кожного дня і все через побут. Чоловік мій давно на пенсії, тож звик, що вдень будинок у його розпорядженні, а тут я зі своїм новим статутом. Дійшло до того, що ми вирішили розлучитися. Враховуючи наш вік та дочку, яка може негативно відреагувати на таке рішення, зробили так – Михайло переїхав жити на дачу, але речі всі не забирав, щоб Маша не здогадалася, а я залишилася у домі.
Не повірите, але немає нічого кращого за тишу порожнього дому та час, який можна провести на самоті. Щоправда, Маша не дурна, одразу зрозуміла, що й до чого. Добре, хоч не скандалила й не намагалася нас з батьком помирити. До рішення жити окремо поставилася із розумінням, але вирішила, що я страждаю й важко переношу розрив, адже нікуди не виходжу й сиджу сама в чотирьох стінах.
Тож тепер Маша навідується до мене щодня після роботи, а якщо не виходить, то посилає зятя або когось із дітей. Не подумайте, що я не сповна розуму, але така надмірна опіка та турбота мене дратують. Мало того, що мені кожного дня доводиться вигадувати чим пригощати гостей, так і ще й дочка починає порядкувати у домі й переробляти все на власний лад.
Маша піде, а я потім декілька годин намагаюся знайти власні речі, які чомусь змінити місце розташування. Та й онуки не надто задоволені материним наказом стежити за старою бабою. Хіба ж я не розумію, що молоді хочеться зустрічатися з друзями, сидіти у тому своєму інтернеті, а не мене караулити.
Якось спробувала поговорити з дочкою відверто, пояснити, що я хочу особистого простору й не варто приходити кожного дня. Так вона зробила з мухи слона, сказала, що я не вдячна та не ціную того часу, який дочка приділяю мені замість того, щоб займатися власними справами або відпочивати.
В тому й то річ! Я не хочу, щоб Маша робила щось заради чистого сумління. Нехай живе собі у власне задоволення, займається своїм життям й не лізе в моє. Ділюся цією ситуацією з подругою, а вона каже, що я невдячна. «Мої діти не те щоб в гості прийти, вони навіть зателефонувати не хочуть. Коли ж я сама набираю або скидають, або вдають страшну зайнятість. Дурна ти, Марто, не розумієш власного щастя».
Чого ж тоді вся увага зосереджена лише навколо моєї скромної персони, в той час, як Михайло спокійно поживає на дачі й не морочить собі голову тим, як віднадити власну дитину від дому. Вважайте, що я дійсно не сповна розуму, але все, що мені потрібно в цей час – це самотність. От тільки як це пояснити дитині, яка вперто не хоче визнавати, що самотня людина може бути щасливою й це не про самонавіювання, це про відвертість. Поділіться порадами, може хтось із вас перебував у схожій ситуації. Буду вдячна за будь-яку пораду й прошу не витрачати свій час на критику.
