Одного весняного дня я прийшла додому і побачила на порозі квартири моїх батьків валізу, у якій були складені всі мої речі. Якщо чесно, то я одразу все зрозуміла і просто мовчки взяла всі свої речі й пішла геть з тієї квартири.
Я зовсім не хотіла вже туди повертатися ніколи, та й мене ніхто не повертав. Все почалося з того, що я була досить складним підлітком. Дуже часто ходила гуляти, не поверталася до самого ранку, їздили ми з друзями далеко за місто гуляти. Та й навчання у мене негарно йшло, була я майже найгіршою ученицею класі. Звичайно ж за мене батьки хвилювалися та не спали ночами. Особливо, коли крім в мене у моїх батьків ще є троє дітей.
Мама моя виховувала нас з братом дуже довго одна, та через деякий час вона вдруге вийшла заміж та народила нам з братом ще двох сестричок. Одразу було видно, що батьки люблять найменших сестричок набагато більше ніж мене з братом. Можливо це можна пояснити тим, що ми були народжені не від коханого чоловіка. Але все ж я і мій брат не були винні в цьому і, на мою думку, достойні точно такої ж уваги та любові як і найменші наші сестрички.
Але все вийшло не так, і одразу після школи я почала вже своє доросле та самостійне життя. Навчалася в університеті, паралельно працювала на декількох роботах, щоб бути в змозі себе забезпечувати. Потім зустріла свого коханого чоловіка, ми не дуже довго з ним зустрічалися, близько пів року до того моменту, як він запропонував мені стати його дружиною.
Наразі маємо двох прекрасних діточок, власну квартиру та машину. Дуже кохаємо один одного та маємо міцну родину. Але є одне “але”: мої діти не знають своїх бабусю та дідуся. Та й видно, що онуки моїм батькам також не потрібні. Адже за стільки років вони ні разу мені не зателефонували та не запитали як наші справи. Для мене це дуже велика траBма дитинства і наразі я роблю все, щоб у моїх дітей такого не було. Звісно, що я допускаю якісь помилки у вихованні своїх дітей. Але я краще на них один раз накричу за те, що вони зробили якусь шкоду й все життя буду їм показувати свою любов ласку та турботу, ніж буду ставитися до них з байдужістю та зовсім не показувати, що вони мені потрібні.
