Мене звати Наталя і мені 20 років. Як не крути, але моє життя в одну мить повністю змінилось. Батька рано не стало. Не хочу вдаватися до деталей, але його більше немає з нами і ми залишились з матір’ю зовсім самі. Ми набрали кредитів, щоб сплатити за моє навчання та щоб розраховуватися з банком за ці кредити, мені прийшлось шукати роботу, але знайти її без якогось досвіду чи повноцінної освіти так важко. Мене вже тричі обдурювали роботодавці.
І ось, тітка Наталя знайшла для мене місце прибиральниці в одному пансіонаті з гнучким графіком, де й платять непогано й можна продовжити навчання. Розповіла про свою роботу тільки подрузі Тетяні, яка не втримала язика й розповіла всім про це на факультеті. Після цього, я з нею більше не спілкуюсь.
Спочатку не було відчутно, що щось змінилось, бо всі в нашому університеті десь підробляють: офіціантками, операторами чи продавцями. Однак, чомусь саме моя робота в пансіонаті й те, що я мию туалети за людьми похилого віку всім здалась дуже принизливо. Всі вважали мене крутою дівчиною, яка не приїхала з села, а вже жила і навчалась у великому місті. Сьогодні вони змінили свою думку.
Мене не покликали на вечірку до Степана, а тепер ще й заборонили мені на випускний йти з нашою студентською компанією в ресторан, бо вони не хочуть на світлинах бачити прибиральницю поруч з собою. Я їм пояснила, що не буду прибиральницею довіку, а лише на деякий час поки не закінчу університет і не знайду роботу за спеціальністю. Хоча, якщо чесно, то вчителю у нашому місті роботу не знайти. От у селі — буде робота, але ж не в місті.
І ось минуло вже 6 місяців і вперше мені навіть нікуди й ні з ким вийти погуляти! Всі цураються мене, наче якоїсь прокаженої. Вони поводяться як малолітні школярі. І що мені тепер робити? Звільнитись я не можу, бо мати не потягне 3-кредита, працюючи продавцем супермаркету. І от я залишилась самотньою: без друзів, без хлопця, і без вечірок. Візьмуся за розум і подивлюсь, хто ще з нас виб’ється в люди!
