Чи має право мати бути щасливою, як жінка? Я неодноразово вдавалася в питання й досі не можу знайти відповіді на нього. Мої діти – це моє життя. Від їхнього народження я не знала більшого щастя, ніж бути мамою. Весь свій час, кожну вільну хвилинку я віддавала своїм синам. Вони не знали потребі ні в чому, завжди мали все, чого хотіли й прагнули, але й розпещувати її я не збиралася.
З малечку привчала обох до порядку та чистоти. Вони знали, чому потрібно гарно навчатися, самостійно їздили на гуртки та інші заняття, допомагали мені з хатніми справами. Між нами панувала ідилія, попри те, що батька у житті хлопців не було. Він покинув мене на 5 місяці вагітності, коли почув, що у нас двійня. Виявився не готовим до серйозних стосунків та дітей.
Декілька місяців я провела в сльозах та шкодувала, що взагалі його зустріла. Та коли потрапила до лікарні з загрозою переривання вагітності, усвідомила, що насправді вдячна йому, насамперед за дітей й байдуже буде він у їхньому житті чи ні.
Коли хлопці запитали, а де наш тато, вигадала якусь дурницю про те, що він моряк й пропав у плаванні. Не могла ж я сказати хлопцям, що він нас покинув і йому байдуже до них.
З цими материнськими клопотами я ніколи не задумувалася про себе та своє майбутнє. Діти не будуть постійно поряд, рано чи пізно вони підуть з дому влаштовувати особисте життя. Тож коли я зустріла Руслана, зрілого та серйозного чоловіка, який був готовий взяти мене з двома хлопчаками, навіть не вагалася й погодилася на стосунки.
Мої хлопці наче показалися. Навмисне влаштовували Руслану всілякі неприємності, щоб відігнати його від мене. Говорили неприємні речі, вигадували неправду, нібито їхній тато скоро повернеться й тоді Руслану будуть непереливки. Добре, що чоловік розумів, що усе це просто дитячі ревнощі й не ображався. Та все ж ми не зможемо так жити.
Я намагалася поговорити із синами, пояснити, що мені потрібен чоловік, опора та наш тил, у якому ми будемо впевнені, поруч з яким почуватимемо себе захищеними та потрібними. Та вони мене не хочуть слухати. Тараторять лише одне: «Він нам не потрібний!» Я вже не знаю, якими словами донести до дітей цю істину про необхідність повноцінної сім’ї. Втрачати Руслана не хочу, бо дійсно кохаю цього чоловіка, але й діти для мене на першому місці. Що ж мені робити?
