Уже з дитинства усі навколо говорили мені, що я щось комусь винен: батькам за те, що мене народили, дідусю за те, що ми проживаємо в його квартирі, а ще повинен добре вчитися, бути слухняним та допомагати батькам.
Після того, як я пішов в школу, я повинен був бути відмінником, поводити себе добре в школі та вигравати призові місця на олімпіаді.
Потім я повинен був записатися на гурток з дзюдо та їздити на змагання. Повинен був обов’язково перемагати. Це був мій прямий обов’язок.
Але на мої бажання ніхто не зважав. Та моя мрія стати лікарем залишилася лише мрією. Батьки були впевнені, що мені не під силу здобути таку складну професію.
У виборі професії вони теж зробили вибір за мене та сказали, що я маю стати вчителем. І я знову покірно зробив те, що повинен. Адже всі навколо в один голос стверджували, що раз вони мене ростили, одягали та годували, я просто повинен їх слухати.
Єдине, що я зміг обрати – це те, який предмет я викладатиму. Я обрав біологію.
Але й це ще не все. Попри те, що я вже дорослий та сам заробляю на прожиття, моє життя все ще мені не належало. В моєму житті з’явилося чергове “повинен”. Тепер я був повинен одружитися з тією дівчиною, на яку вкажуть мої батьки. Вибір впав на доньку співробітника мого батька. Чомусь вони вирішили, що ми ідеально підходимо один одному.
Та навіть це ще не все, рідні вважали, що вони в праві вирішувати скільки у мене має народитися дітей, як їх назвати та у що одягати. Я відчував себе маріонеткою в чиїхось вмілих руках, моє життя мені не належало.
Якось я задумався про своє життя. Складалося враження, що я дивлюся серіал про себе та не живу повноцінно. Стояв весняний день та я годував голубів булкою. Раптом до мене підійшла жінка з яскраво-блакитними очима та запитала чи у мене все добре. Жінка додала, що я здаюся якимось засмученим. Мені захотілося розповісти своїй випадковій знайомій усе, що наболіло.
Згодом ми з Валентиною зустрілися на тому ж місці. Виявилось, що у неї робота моєї мрії – вона лікар. Ми почали бачитися все частіше.
Пройшов місяць та я вперше у своєму житті самостійно прийняв рішення – розлучився з дружиною, яку ніколи не кохав.
Незабаром ми з Валентиною одружилися та я нарешті відчув як це приймати рішення, які в результаті зроблять мене щасливим. У нас народилася донечка та назвали ми її так, як побажали самі.
Через півтора року дружина подарувала мені синочка. Моєму щастю не було меж.
Ця зустріч в парку дала мені зрозуміти, що все в наших руках та тільки ми самі повинні приймати важливі рішення у своєму житті. Адже тільки ми самі знаємо що для нас буде найкращим.
Я ризикнув, та після 40 років вступив до університету на фармацевта. Від чого я невимовно радий та зовсім не жалію, що на своєму курсі є найстаршим студентом.
На цей момент я маю щасливу сім’ю, виховую з коханою дружиною двох дітей та працюю на улюбленій роботі.
