Мені «випала честь» досягти 60 років, і от живу я одна. Дітей немає, чоловіка теж. Колись давно була заміжня у свої двадцять пять, з головою закохалася й вирішила, що кохання назавжди.
Але сімейне щастя розбилося об камінь чоловікової зради. Він примудрився привести свою коханку просто у нашу квартиру в центрі Києва. Ну, будь-яка поважна киянка не буде це терпіти: я зібрала свої пожитки ось так, у сумку через плече і гайнула до мами з татом у Оболонь.
Через два місяці після розлучення мені випала новина гірша за будь-яку погоду зі зливами: я вагітна. Признаюся, колишньому повідомляти не схотіла, і навіть не намагалася звязатися. Вирішила: виховую сама. Коли народився син, лікарі урочисто проголосили: Ваш хлопчик дуже слабкий, але, як завжди, є нюанс невиліковна хвороба. Доживе до одинадцяти чи дванадцяти, якщо велика вдача всміхнеться.
Я почала годувати і плекати сина, але в голові цілісінько гриміла думка: «Він недовго поживе». Та син виявився впертий, і дожив до пятнадцяти справжній український характер! Через тиждень після його смерті пішов з життя й мій батько. Двоє найближчих разом, як у поганій драмі.
Батько лишив мені квартиру, простору, ще й у самому центрі Києва ніби для душевної компенсації. Я залишилася одна: кількість «чоловічих пропозицій» за ці роки була менша за кількість голубів у парку Шевченка. Хотіла ще дитину, але страх повторити трагедію переміг. В сорок пять купила ноутбук для звязку з родичами та читання новин, бо газети вже всі мультиформатні.
Родичі одразу дізналися живу одна в шикарній квартирі, а приходи до мене почалися як до святині. Приносять подарунки, магнітики з Полтави та Львова, розпитують про заповіт, а як дізнаються, що його ще немає, ловлять мене на жалі: мовляв, страшно живуть, грошей нема, долар росте, а гривня танцює. Дехто навіть між собою сварить інших, мовляв, вони «краще» доглядають мене, лише б запамяталася!
Насправді знаю, кому квартира дістанеться: є подруга, а її донька завжди допомагає без жодних натяків на спадщину.
Моя родина, схоже, бачить лише квадратні метри. Я перестала їм дзвонити, але вони від цього ще завзятіше атакують! Одного чудового ранку мій двоюрідний брат дзвонить і питає нахабною українською: «Ти ще жива? Коли квартиру віддаси, кому?» Тут уже терпець увірвався блокую всіх родичів і пишу: «Не пишіть, не дзвоніть, не заходьте все одно не лишу нічого!»
А квартиру лишу тому, хто справді заслужив симпатичній Алінці. Ось так і живе українська жінка з іронією в серці, ноутбуком на колінах, і цілим списком заблокованих родичів.
