Про те, що люди лицемірні я почала дізнаватися ще у дитинстві. Так вже сталося, що зі мною ніхто не хотів дружити. Однокласники дражнили мене прізвиськом «Гидке каченя», а я не звертала уваги, вдавала, що байдуже, а потім ховалася по кутках й плакала гіркими сльозами.
Мама мене заспокоювала, казала, що краса розквітне згодом, просто варто почекати й бути терплячою. Я любила маму, слухалася її порад й вірила, що все, що вона каже беззаперечна правда й так буде.
Батьки закохалися ще у шкільні роки, вони однокласники. Купили будиночок у селі, це єдине на що у них знайшлися гроші. Спільними зусиллями вибилися в люди й згодом переїхали до міста. Я вдячна їм за приклад для наслідування та виховання. Завдяки батьковому підприємництву й маминій підтримці ми трішки розжилися. Ось уже своя трикімнатна квартира й дача у селі. Я раділа, хотіла ділитися радістю з іншими, а мама знову порадила не поспішати. «Якщо ти хочеш дізнатися, які насправді люди тебе оточують, не поспішай ділитися щастям, розкажи про горе й тоді все стане зрозумілим».
Вперше за останні 24 роки мама й тато вирішили поїхати на відпочинок. Вони так довго чекали на омріяну відпустку й рушили у дорогу власним транспортом. Я раділа за них щиро, але сама від поїздки відмовилася. Потрібно було закінчити роботу над магістерською. Заснула пізньої ночі, сильно втомилася, тому й не одразу почула, що хтось телефонує.
Підняла слухавку після третього виклику, а потім все, як в тумані. Лікарня, медсестри, страшні слова, що батьків більше немає. Я залишилася круглою сиротою, вони загинули в автомобільній аварії. Скільки просиділа під стінкою, плачучи, не пригадаю. Хтось мене втішав, давав води, допоміг всістися на стілець.
Коли прийшла до тями, то зрозуміла, що потрібно зайнятися усіма необхідними приготуваннями, більше нікому. Зателефонувала до маминої рідної тітки, попросила про допомогу. Вона поспівчувала, навіть сльозу пустила, але попередила, що приїхати не зможе. Далека дорога.
Набрала татового старшого брата. Дядько Денис був шокований почутим, почав згадувати, яким прекрасним був мій тато та як йому шкода, що його більше немає з нами. Та коли я запитала чи можу розраховувати на його допомогу та підтримку, знову відмовка – багато роботи. Немає як вирватися. Та невже б його не відпустили на похорони до рідного брата?
Словом, ніхто не приїхав. Я була на самоті зі своїм горем та нещастям. Так прийшло кілька сусідів попрощатися, деякі колеги з роботи. А потім тиша та порожня квартира, яка більше не радувала своїм теплом та затишком. Мої дні перетворилися на сірі будні. Кожного дня одне й те ж саме.
Ходила на ненависну роботу, слухана незаслужені зауваження свого недалекого начальника й виконувала роботу за його коханку. Врешті-решт терпець увірвався. Чи про таке життя я колись мріяла? Звісно, що ні.
Продала батьківську квартиру та батьків невеличкий бізнес. Купила собі маленький будиночок неподалік від моря. Звісно, роботи в ньому багато й доведеться робити капітальний ремонт, але головне не це. Я живу біля моря так, як завжди хотіла. Вранці прогуляюся узбережжям. Дивлюся на хвилі, слухаю їх шум й відчуваю мир та спокій.
Гарні новини швидко поширюються. Мої родичі дізналися про останні зміни у моєму житті й знову вирішили нагадати про себе. Ще б пак! Хто ж відмовиться від можливості побувати на морі практично задарма. Помешкання безплатне, голодними не залишать. Мама мала рацію, треба перевіряти людей у своєму горі й тоді все стає на свої місця.
Я звісно приймала привітання й підтверджувала, що дійсно купила дім на березі моря. А коли родичі набивалися в гості, казала наступне: «Я радо прийму вас у себе. Щоправда, будинок ще потребує ремонту. Зайві руки мені не завадять. Скину вам фото, щоб ви розуміли, що я маю на увазі». А потім відправляла фото недобудованого дому, яке знайшла в пошуковій системі. Після такого у рідні з’являлися інші важливі плани й приїхати вони не зможуть. На їх превеликий жаль і мою безмежну радість.
