В дитинстві я не розуміла, чому на мої дні народження не приходять дідусі та бабусі як до інших дітей. Мого тата не було в живих. Всьому виною автокатастрофа. Маминих батьків тоді також вже не було. Вони пішли від нас рано, а ось про татових батьків я взагалі нічого не знала. Чому, коли в другому класі нам дали домашнє завдання розпитати у бабусь про нашу родину й скласти сімейне дерево, то мама сказала, що ми не можемо цього зробити й сама розповіла все що знала. Тоді я не давала цьому значення. Я просто не розуміла, як так може бути, що в мене не має дідусів, але змирилася з цим.
Коли мені було шістнадцять років, то це питання почало мене хвилювати. В той час я почала дивитися захопливі серіали про різні таємниці. Й те, що мама не хотіла розповідати про батьків мого тата ще більше мене дражнило. Серед старого мотлоху, який лежав на нашому горищі я разом з подругою, а в той момент співучасницею, знайшла затерту шкіряну валізу. Ми ледве її витягли з-під інших речей й трохи витерши від пилу відкрили. Це була стара валіза з фотографіями. Багато з них були погризені мишами або якимись іншими мешканцями горища. Я почала з цікавістю розглядати незнайомі мені обличчя. Дякувати Богові, що у людей в той час була звичка залишати підписи на іншому боці світлини. Однак й імена, написані рівним, каліграфічним почерком особливо мені нічого не говорили.
Відкинувши чорно-білі фото я перейшла до кольорових. Й на одній з них впізнала себе. Я сиділа на горщику поряд з якоюсь дівчинкою. На вигляд мені було роки чотири. Там же на фото стояла моя мама, ще якась молода жінка та одна трошки старша. Це фото я забрала до кишені.
Ввечері, коли мама повернулася з роботи, то я показала їй світлину й запитала хто це такі. Мама не хотіла розповідати. Мені довелося влаштувати їй справжній допит, після якого я дізналася, що це була моя двоюрідна сестра, тітка та татова мама. Цілком нормально, що в мене з’явилося питання, чому ми з ними зараз не спілкуємося. Неймовірних зусиль мені коштувало, щоб мама все розповіла.
Коли я була маленькою ми спілкувалися з татовою ріднею. Особливо після тієї автокатастрофи. Але сталася ще одна сімейна трагедія, після якої родичі припинили з мамою спілкуватися. Винною в цьому вони зробили мене. Під час звичайних домашніх посиденьок дорослі залишили мене й мою двоюрідну сестру самих у кімнаті. Чи я, чи моя сестра дістали з мого волосся шпильки. А далі сталася трагедія. Моя сестра, яка була молодшою на рік від мене встромила шпильку до розетки. Коли дорослі почули мій плач, то прибігли у кімнату, але вже було пізно.
З горя вони звинуватили в усьому мене. Пройшов час, а вони не припиняли винуватити маленьку дівчинку та її маму. Ось так дві родини й припинили спілкуватися. Тому я ніколи не знала татових батьків та його сестру.
