Ми з моєю родиною живемо в невеликому містечку. Родом з цього міста моя мама, тому всі родичі по маминій лінії також живуть поруч з нами. Та насправді ми не сильно гарно дружимо всі разом. Всі якісь лицемірні та нечесні люди. Але кожного тижня на вихідних ми маємо збиратися всією нашою майже дружньою родиною та вдавати, що ми дуже гарні всі друзі та любимо один одного.
А все це через наші традиції. Ще змолоду рідні моєї бабусі завжди збиралися кожну неділю у неї вдома. А вона накривала стіл та чекала гостей. І ось пройшло багато років, а ми все так і збираємося, тільки склад сім’ї постійно оновлюється. Мої тітки, бабусі, дідусі, сестри, брати — всі сходяться. Але в душі ми ненавидимо один одного. І все одно сидимо за столом та натягуємо посмішки.
Мені там сидіти найогидніше, бо завжди мене в чомусь звинувачують. Одного разу, після закінчення технікуму, я вирішила звернутися до своєї тітки за допомогою. Так, як вона працювала начальником у відділі кадрів, то я подумала, що вона допоможе мені влаштуватися до неї на роботу. А у відповідь лише почула, що немає вільних місць. Але вже через тиждень за столом вдома у моєї бабусі говорили про те, що куди я потикаюсь без освіти та і взагалі, що я можу зробити на тій роботі без знань.
Тому я вирішила на зло всім піти вивчитися та отримати вищу освіту. А у відповідь лише чула про те, що я не зможу вивчитися, все кину. Моїм батькам та бабусі постійно за столом говорили, що вони мене не правильно виховали. Ще сміли говорити про те моїй бабусі, що краще їй у заповіті написати про те, що свою квартиру вона залишає своїм племінникам, а не онукам. Бо ми взагалі про неї не турбуємося та залишаємо її одну.
Ще була одна така ситуація, що покупалася у холодній річці та потрапила в гінекологічне відділення з запаленням. І звісно мої родичі та сюди змогли свого носа засунути. Коли ми були на ювілеї у моєї бабусі вони не вітали її, а обговорювали мене. Постійно наголошували на тому, яка я безглузда, що покупалася, і тепер не зможу мати дітей. А те, що я просто зараз їх не планую заводити, це нікого не цікавить.
Згодом, роки через три після ювілею, ми забрали бабусю жити до себе, бо вона ставала все слабшою та не могла вже нічого зробити по дому. Звичайно, дуже часто у нас були гості без попередження. Вони заходили до нашої квартири як до себе додому. Ходили по кімнатах і розповідали як у нас брудно, як ми погано доглядаємо за бабусею, які ми погані діти та онуки. А на справді, моя бабуся жила в усіх умовах. Ми її саму не залишили, а забрали до себе та гарно доглядали.
Ось коли наша бабуся померла, їй на той момент було 90 років, ми її поховали з усіма почестями, а наших родичів не було на похоронах. Вони об’явилися тільки тоді, коли ми переписували на себе її квартиру та як завжди говорили, що це не справедливо.
Проживши стільки років з такими родичами мені в один момент захотілося просто обірвати з ними зв’язок та зажити мирно. Але мене зупиняло те, що я хрестила доньку моєї двоюрідної сестри. Хоча у нас з сестрою також дуже натягнуті стосунки. Та останньою краплею стало те, що коли я подарувала своїй хрещениці срібний ланцюжок, всі на мене накинулися з претензіями про те, що я могла б і подарувати золотий. Почали рахувати мої кошти та влазити в мій гаманець.
З того часу я твердо вирішила, що у мене більше родичів немає. Я змінила номер телефону, не відкривала їм двері. Згодом завелася новими знайомими й зрозуміла як це жити у мирі та в злагоді. Виявляється, що рідними можуть бути не тільки по крові люди, а й по душі.
