В моєї матері є три сестри. Всі вони народилися і жили в селі, згодом поступово вступали в університет і переїжджали до міста. Скоро їх мама, моя бабуся померла і дідусь залишився вдома один. В період канікул я завжди їздила допомагати йому. Ми були справжніми друзями.
Коли дідусю стало 78, господарювати самому вже не вдавалося. Тож моя матір переконала продати свою хатинку в селі і придбати маленьку квартиру в місті. Так буде спокійніше всім.
На початках все було нормально. Ми подарували діду телефон, аби міг дзвонити в екстрених випадках. І от одного дня я набрала йому, аби запитати про самопочуття, але слухавку ніхто не взяв. Можливо, просто відійшов у магазин або до сусіда, та серце моє відчувало щось недобре. Я залишила лекцію в університеті і побігла туди. Зайшовши, побачила лежачого в коридорі дідуся, швидко викликала екстрену допомогу, але лікарі сказали, що погано стало йому ще вночі.
З цього часу дід Микола був параліzований. Потрібен був постійний нагляд. Порадившись із всією родиною, вирішили забирати його по черзі, аби надавати потрібну турботу. Перший місяць дідуся повинні були забрати ми.
Це було надто важко. Дідусь стогнав від болю, адже лежати без поруху – найгірша мука. Догляд потрібен був 24 години на добу. А самому дідові було важко усвідомлювати, яким він став. Він навіть не міг сказати що йому потрібно.
Я перевелася на дистанційне навчання і звільнилася зі свого підробітку. Мама вже працює не на повну ставку. Тож з грошима також було тяжко. Наше фінансове становище залишало бажати кращого.
До того ж дід став примхливим, як маленька дитина. Йому рідко подобалась їжа, яку ми готуємо. Вночі він не міг заснути і кричав від болю в спині, а вдень якщо й засинав, то лише на пів годинки. То хотілося подивитися телевізор, то він мішав спати. То холодно, то спекотно; то світло, то темно.
Скоро дідуся повинна була забрати тітка, та вона знайшла сто причин, щоб не робити цього. Спочатку сказала, що в них ремонт, потім заявила про одруження дочки, яка нібито мала зайняти ще одну кімнату з чоловіком. Ми з мамою напружилися і зрозуміли, що черга затрималась і знову випала на нас.
Сама тітонька сказала, що за місяць вона точно доробить ремонт, а новоспечене подружжя купить квартиру і вони заберуть діда до себе, як і домовлялися. З мріями про відпочинок ми пережили так ще один місяць. А потім минув і ще один. З кожним днем нам ставало все важче. Ліки для дідуся були дорогими, на роботу ми не мали змоги ходити. А сам дід ставав все вибагливішим і вибагливішим.
У маминих сестер знаходилися все нові і нові причини. То фінанси не дозволяли, то проблеми на роботі, то раптові відрядження. Тож і всі витрати ми взяли на себе. А згодом ще й довелося платити доглядальниці, аби закривати сесію, шукати новий підробіток і працювати більше. Не думали ми, що це так дорого.
Важко згадати, коли мені вдавалося виспатися або хоча б поспати більше 4-ох годин. Мама не могла вже спати через переживання і істерики діда. Ми все чекали. А от чого чекали – незрозуміло. Ніхто не думав дати нам відпочити.
І ось одної ночі дідуся просто не стало. Неочікувано ми втратили рідну нам людину.
Оговтавшись, через декілька тижнів ми прийшли прибирати квартиру діда. Тітки, як завжди, придумали тисячу занять, аби не допомагати. Розбираючи шафу з документами, побачили синю папку, де лежав заповіт. За ним квартира належала мені і матусі. Дід ніби передбачив, що решта доньок такі безвідповідальні. Та так просто житло віддавати ніхто не хотів…
Як тільки тітки дізналися про заповіт, наше життя перетворилося в пекло. Вони хотіли, щоб ми поділили квартиру на всіх. З того часу ми не знали спокою. Ми забули, що означає це слово. Нам погрожували їхні чоловіки і навіть діти.
Вони не відрізняли день і ніч, телефон розривався цілодобово. Коли ж хтось з нас брав трубку, то чув крик, дорікання і звинувачення в шахрайстві. Нібито ми обманули старого, аби забрати майно. Ми намагалися довести, що дата заповіту стара і він був написаний ще за часів проживання діда в селі. Та ніхто нас не чув або не хотів чути.
За їхніми словами, скоро ми мали опинитися в суді.
Тяжко зрозуміти, чому людьми керує така жорстокість і несправедливість. Вони вважають, що квартиру потрібно продати і порівну розділити виручені кошти між чотирма доньками. Та ніякий суд не змусить нас порушувати справедливість і здаватися при найменшому натиску.
Дуже цікаво дізнатися, де було їхнє «порівну», коли не хотіли доглядати за рідним батьком і допомогти нам хоч трохи?
