Ось як буває, Оксана ніколи не знала свого батька. Він пішов від них з мамою одразу після її народження. Жили вони в маленькому селі у хаті з садком. Мама дочку не няньчила — з дитинства Оксана вміла й піч топити, і город полоти, і в магазин ходити.
Вчилася вона на одні п’ятірки, у школу бігала з радістю, мріяла стати акторкою та жити у великому місті. Після школи вона зібрала речі та подалась у обласний центр, влаштувалась на першу роботу, яку знайшла, і вступила на заочне у університет.
«Мрії мріями, а професія повинна годувати», — говорила мама. — «У артисток то густо, то порожньо».
Після університету, коли почала заробляти більше, Оксана взяла кредит і купила собі машину. Не «Мерседес», звісно, а скромну «Хюндай Гетц», б/у, але міцну. Гордо приїжджала до мами у село — показати свій перший автомобіль.
Зараз у неї вже інша машина, але першу вона не забула. Недавно побачила її на парковці, аж очам не вірила, що «старушка» ще на ходу. Їздила б і далі, але… Як то кажуть, закохалась. Перше кохання, перший досвід. Він швидко запропонував жити разом. Зняли маленьку квартирку, а незабаром він умовив Оксану продати машину.
«Вона стара, ось-ось розсиплеться. Давай продамо і візьмемо нову, яка прослужить нам довго», — умовляв він. — «Краще зараз, поки ще на ходу».
Оксана погодилась. Хіба молода дівчина розбирається в таких речах краще за чоловіка? Довірила йому продаж. А щоб купити нову машину, довелось брати ще один кредит. Він обіцяв допомагати з виплатами. Як же Оксана тішилась новій «КІА»!
А потім виявилось, що машиною він користувався сам. Підвезе Оксану до роботи — і їде по своїх справах. Кілька разів допоміг з кредитом, а потім заявив, що грошей немає.
Ну i що, любила ж його, виправдовувала, але одного разу сусідка зупинила її у дворі:
«Ти знаєш, що твій хлопець приводить до вас інших дівчат? Бачила на власні очі — під’їхали на твоїй машині, у обіймах пішли в під’їзд і вийшли через три години».
«Так, знаю…», — Оксана від білки й образи не знайшла, що відповісти. «Вибачте, спішу», — пробурчала вона й швидко пішла.
«Ганьби його, дівчино, поки не пізно!» — гукала їй услід сусідка.
Дома Оксана дала волю сльозам. Коли він повернувся, вона забрала ключі й виставила його за двері.
Залишилась сама, з машиною та кредитом. Ввечорі прибирала в офісі, щоб колеги не знали. Набрала учнів, вела заняття з англійської. Додому впадала без сил, але швидко розплатилась. Потім вирішила взяти іпотеку на маленьку квартирку.
Якось приїхала до мами у відпустку. Після великого міста рідне село здавалось ще меншим і постарілим.
«Чого сама? Молодість не вічна. Хіба ніхто не подобається? Та й машина є», — сказала мама з повагою.
Оксана розповіла їй про свій досвід.
«Занадто довірлива. Я казала — у місті одні спокуси та шахраї. Книжки про любов читаєш, а життя інше. Нема вже тих лицарів. Усі хочуть жити за рахунок інших. Ну нічого, щАле одного разу, коли вона йшла до роботи, на зупинці зустріла старого знайомого — Івана, який тепер працював лікарем у міській лікарні, і його теплий, щирий усміх змусив її вперше за довгий час відчути, що щастя можливе.
