З самого дитинства моя мама робила між нами колосальну різницю. Це стосувалося абсолютно усього. І іграшок, і одягу, і їжі, і навіть її уваги.
За кілька років ми з сестрою звикли до статусу не улюблених дітей. А от наш молодший брат був маминим улюбленцем.
Мама завжди його балувала і купувала все найкраще. Навіть коли він робив щось погане – мама ніколи його не била і не ставила в кут. Діставали лише ми з сестрою. Хоча ми нічого поганого не робили і були дуже чемними дітьми. Але мама мала на комусь зігнати свою злість. То ж і перепадало частенько нам.
Ми виросли і у нас є наші чоловіки і діти. Так сталося, що ми з сестрою придбали квартир в одному будинку і не далеко від мами.
У нас різниця з сестрою у рік, але ми ходили разом до школи. І от нас запросили на зустріч випускників.
Ми попросили маму, щоб вона прийшла до когось з нас на кілька годин, щоб посидіти з нашими дітьми.
Так випало, що наші чоловіки були у відрядженнях за багато кілометрів від дому, тому ми були змушені просити маму.
Так мама нам відмовила. Мовляв це не її внуки і вона стара. Їй потрібно багато відпочивати, а не робити собі нерви.
Все б нічого, якби нам з сестрою не було відомо про те, що мама щодня їздить у маршрутках на інший кінець міста, щоб дочку брата забрати з садочка і відвезти на танці.
Уявляєте?! Тут вона вже і не стара і не важко їй.
Ми просто не розуміємо, невже мамі було важко один єдиний раз нам допомогти. Ми ж її ніколи ні про що не просимо.
