Можеш збирати свої речі, синочку. Я уже пристроїла тебе в інтернат
Коли мені виповнилося 14 нашу родину спіткало лихо. Моя мама серйозно захворіла. Хвороба швидко з’їдала її організм, вона марніла на очах. Мені було дуже боляче дивитися на материні муки, біль і страждання, але нічого з цим зробити не можна було. Тато не находив собі місця, привозив до неї найкращих лікарів, навіть збирався відправитися з нею за кордон. Та всі в один голос говорили, що це марна затія.
Через місяць мами не стало. Це була велика втрата, як для батька, так і для мене. Горе зближує. Ми з татом стали близькі, як ніколи. Тепер нас залишилося лише двоє у цьому великому несправедливому світі.
«Справжні чоловіки не плачуть», – повторював він мені, коли перед сном заходив до моєї кімнати і заставав мене у сльозах. Я маю бути сильним, заради нього. Хочу, щоб тато пишався своїм сином. З такими думками я заснув тієї ночі.
Ми прожили у жалобі два роки. Мами дуже не вистачало. Я бачив як тато за цей час постарів і змарнів. Папа в свою чергу вважав, що мені потрібна мама, тому привів у наш дім Марину. Вона мені одразу не сподобалася. Високомірна, пихата, зла, вона дивилася на мене з презирством і ненавистю. Тато цього не помічав, бо його нова пасія була дуже хитра. При ньому вона щебетала до мене, а як тільки папи не було – показувала своє справжнє лице.
Марина переїхала жити до нас. Цілими днями вона пропадала в салонах краси і магазинах, мені було від того тільки добре. Краще зовсім її не бачити. Тато частенько їздив у відрядження по роботі і скоро мав приїхати на тривалий період. «Хочу побути з сином», – сказав він своїм партнерам і збирався відпочити від роботи.
Марина, як почула, що тато тепер частенько буватиме вдома розлютилася, як пантера. Цілий день ходила злюча і на всіх кидалася. Я тільки посміювався і чекав приїзду батька.
У суботу я прокинувся пізно. Вихідний день, вирішив відпочити і довше поспати. Мене розбудив гамір на кухні, тому і вийшов із кімнати і попрямував одразу туди. Мене дуже здивувала побачена картина: Марина самостійно намагалася приготувати обід. Коли побачила мене, як завжди, розлютилася і стала виганяти. Особливого значення цій події я не надав.
Через годину повернувся тато. Ми довго розмовляли, він все розпитував, як у мене справи і чи поладив я з Мариною. Коли настав час обідати, Марина попросила мене поїхати у місто за тортом. Свято же, тато приїхав. Я погодився.
Коли повернувся застав страшну картину. Батько лежав без свідомості у холі. Де у цей час була Марина я не з’ясовував, швидко набрав швидку і чекав біля папи її приїзду. Його забрали в лікарню, як з’ясувалося – серцевий напад. Мене відпустили додому переночувати, у лікарні залишитися не дозволили.
На ранок я одразу ж примчався до батька і почув невтішні новини. Цієї ночі його не стало. Земля пішла у мене з-під ніг і я відключився. Не пам’ятаю, як добрався додому і побрів до себе в кімнату. Я так довго плакав, що від втоми просто відключився. Мене розбудив крик Марини. Я підвівся з ліжка і пішов на низ. Вона ганяла по дому наших робітників і постійно на когось кричала.
– Можеш збирати свої речі, синочку. Я уже пристроїла тебе в інтернат, – сказала мені мачуха, коли побачила, що я спускаюся.
Я не звернув на її слова жодної уваги, мовчки пройшов повз і поїхав в лікарню вирішити всі питання. На місці я зустрівся з лікарем і дізнався від нього шокуючу новину. Серцевий напад батька спровокували ліки, які знайшли в його організмі. Я одразу зрозумів, що він не міг прийняти їх самостійно. Перед очима постала картина: Марина самостійно готує обід. Пазл склався воєдино.
Минуло декілька років від смерті тата. Марину посадили у в’язницю надовго. Її подальша доля мене не цікавить. Я успадкував татів і бізнес і готувався одружитися. Здавалося, життя налагодилося, але я досі страшенно сумую за батьками.
