Маринка почула, як гримнули вхідні двері. Мабуть, Леся з університету прийшла знову не в дусі. Вона коли залік не може скласти або порозумітися з котримсь із викладачів завжди додому злюща повертається й гримає усім чим тільки можна. Мати не сварить дочки, вона все розуміє. Тим більше, що хоче Лесі допомогти. Сама вона університет так і не закінчила, бо народила дитину.
-Мамо, є що поїсти? – кричить з кухні дочка.
Мати спокійно відкладає роботу убік та йде на кухню.
-Привіт, доню. Як минув день? У тебе все добре? – спокійно питає мама поки накладає їжу на тарілку.
-Та цей Дмитренко мене дістав! Він уже втретє не зараховує мені залік. Я ж підготувалася, знаю відповіді на питання від, а до я. Ну чого він чіпляється, що йому від мене потрібно? – Леся розридалася, а Марина задумалася.
-Дитинко, яке прізвище у твого викладача? – перепитала в Лесі.
-Дмитренко, клятий біс! А що?
-Все буде добре, не переймайся! – мама підійшла ближче, обійняла. Так добре та спокійно в обіймах матері, ніби повертаєшся у дитинство й жодних проблем не існує.
Наступного дня Марина взяла відгул на роботі й попрямувала до університету, в якому Леся здобуває освіту. Якщо все буде добре, то в наступному році дочка стане дипломованим фотографом. Колись вона також мріяла про цей диплом й навчалася на тому ж факультеті.
Прізвище викладача «Дмитренко» Марина чула не вперше. Коли вона навчалася він лише прийшов викладати. Красивий, молодий, талановитий. Дівчата відвідували лекції з превеликим задоволенням. Ще б пак! Кожна мріяла аби викладач звернув на неї увагу. Марина ж любила слухати, як Дмитренко пояснює матеріал, а ще більше любила переглядати його роботи.
Якось Дмитренко попросив її залишитися після лекцій. Марина подумала, що провалила практичну роботу, яку вони нещодавно здали на перевірку. Щоправда, викладач навпаки запропонував взяти участь у фотоконкурсі. Він вбачав у ній потенціал й навіть згадав слово «талант».
Марина була не в собі від щастя. Вона могла тільки мріяти про додаткові заняття з улюбленим викладачем. Вони стали проводити багато часу разом. Відвідували різні локації, виставки, театри. Переглядали старі фільми, надихалися природою. На вихідних Дмитренко запропонував поїхати за місто, наближалася гроза. У них був шанс спіймати той самий кадр.
Коли перші важкі краплі дощу упали на землю, Марина не відчувала їхньої холоднечі на своїй ніжній шкірі. Вона була захоплена роботою, вона уже бачила, що намагається сфотографувати. Дмитренко спостерігав за нею, не відводячи погляду. Дощ також його не турбував, особливо коли волосся Марини стало мокрим та впало важкою хвилею на плечі, а тоненька сукня обліпила вигини красивого тіла.
Того дня вони не тільки зробили те саме фото, а й провели ніч разом. Коли повернулися у місто, Дмитренко наказав нікому не розповідати, інакше вилетить з університету. Марина й не збиралася. Вона почувала себе інакше, бажання фотографувати більше не було. Зате з’явилося щось інше, дивне відчуття всередині, що не давало спокою.
Можливо це через нього у Марини зник апетит й паморочиться в голові? Коли зрозуміла причину недуги, забрала документи та пішла з університету. Дмитренко її навідував лише раз, приніс гроші й сказав, що краще позбутися «проблеми». Вона сказала, що так і зробить, маючи на увазі його. Він видихнув з полегшенням. Його кар’єрі нічого не загрожує. Марина тим часом народила донечку, назвала Лесею й ніколи не шкодувала про своє рішення до вчорашнього дня, коли доля знову повернула у її життя того самого Дмитренка.
Гучні розмови студентів, які почали виходити з аудиторій відволік Марину від спогадів. У якоїсь дівчини вона запитала, де можна знайти того самого викладача. Швидко знайшла його кабінет, але довго стояла під дверима не наважуючись постукати. Уже навіть передумала й хотіла розвернутися, але двері різко відчинилися й на неї налетів Дмитренко.
-Пробачте, я не очікував… – коли він підняв свій погляд на Марину, то випустив із рук якісь папірці. Жінка прийнялася їх збирати.
-Можна до вас, Руслане Сергійовичу? – відповіді не чекала, зайшла без запрошення, лише почула як за спиною замикаються двері.
Поки Дмитренко обходив її, щоб сісти за стіл, Марина мала час аби роззирнутися й побачити у центрі кімнати те саме фото, яке вона колись зробила для конкурсу.
-Гарна фотографія – похвалила свою ж роботу Марина.
-Я знаю! Це робота моєї найкращої студентки, але вона не змогла закінчити університет.
-А чого так?
-Думаю, злякалася, що не зможе справитися з власними почуттями – Руслан Сергійович передумав сідати за стіл, натомість підійшов до Марини.
-Чого ти тоді втекла й навіщо повернулася?
Він був надто близько, дихання Марини пришвидшилося. Вона й не підозрювала, що після стількох років почуття до чоловіка нікуди не зникли.
-Я тут не через тебе, а заради дочки. Ти повинен покласти Лесі залік, припини мучити дівчину.
Очі Дмитренка округлися, він розгубився.
-То ти мене не послухала? Виходить…Виходить Леся моя дочка?
-Вона моя дочка й цього має бути достатньо для того, щоб ти мене послухав.
Сказала це і вийшла з кабінету, залишивши Дмитренка в роздумах. Вечері додому повернулася Леся щаслива, як ніколи.
-Мамо, а у мене гарні новини! Я склала залік. Нарешті можна видихнути. До речі Дмитренко був таким паїнькою, ніколи раніше його таким не бачила. Ми з дівчатами думаємо, що він закохався. Літає у хмарах, не може зосередитися ні на чому.
-А хіба він не одружений? – поцікавилася Марина.
-Хіба що на своїй роботі – пожартувала Леся й попередила, що збирається піти з подругами розвіятися.
Марина залишилася сама. Вона також хотіла розвіятися, але думки про колишнього не давали їй спокою. Чому він повісив її фото на стіну, чого послухав й поклав Лесі залік. Думала й не одразу почула, що у двері квартири постукали. Подумала, що дочка повернулася, а ключі забулася. Пішла відмикати. На порозі стояв Дмитренко, він, як і вона вранці, не чекав на запрошення, увійшов до квартири й сказав, що їм треба серйозно поговорити.
