Тридцять шість років душа в душу прожили. Я без чоловіка уже й уявити не можу свого життя. Ми з нуля починали, разом будинок побудували, двох прекрасних синів народили, виховали, забезпечили. Уже й встигли бабусею та дідусем стати. Скільки бід пережили, горя перенесли, усіма радостями ділилися.
Й після усього у мого чоловіка вистачило совісті заявити, що він нещасний та хоче розлучення.
Зібрав свої речі та кудись поїхав, а я залишилася сама в цьому самому домі, де донедавна вважала, що зустріну свою старість поруч із коханим чоловіком. Зараз у мене багато часу, тож доводиться думати та аналізувати, коли все почалося. Не може бути такого, що я не помічала цих тривожних дзвіночків.
Микола вийшов на пенсію торік. Свою роботу він дуже любив та й заробляв доволі багато. Чоловік все бідкався, що коли він покине працювати, то ми не зможемо жити на тому рівні до якого звикли. Так, дійсно, від деяких благ довелося відмовитися, але ситуація не критична.
Я продовжувала працювати. Ввечері повертаюся додому, а Микола до столу кличе. Він вечерю приготував, посуд помив, у будинку попідмітав. Ніби задоволений, не скаржиться. Поговорили як минув день, що нового. Разом поприбирали й пішли до кімнати.
Щоб зайняти себе чимось Микола почав цікавитися садівництвом. Читав книги, переглядав якісь відео в інтернеті, навіть листувався з досвідченими садівниками. Замовляв саджанці, щось там у теплиці саджав. Тоді повідомляю, що поїде на декілька тижнів на дачу. У нас там багато вільної землі, спробує щось посадити. Я нічого поганого в цьому не вбачала, тому звісно підтримала чоловіка та його нові починання.
Тоді все й почалося. Спілкувалися ми дуже мало, він став якимось потайним. Додому повертатися не хотів, про свої справи не розповідав, завжди кудись поспішав. Ну я почала за нього хвилюватися, тому викликала таксі й сама поїхала на дачу. Виявляється Миколі ніколи було сумувати, адже поруч із ним жила жінка, молодша від мене, красива, приємна.
Спокійно так вона зі мною привіталася й по-хазяйськи пішла ставити чай. Микола попросив сісти за стіл, пояснив, що це його колишня однокласниця. От в гості зайшла, вони старі часи згадували, а тут я із сюрпризом. Оля розлучена, має дочку, яка мешкає за кордоном. Вона письменниця, у місті не пишеться, немає натхнення от і вирішила повернутися в рідні краї. Почула від людей, що й Микола тут, тому вирішила навідати старого друга.
Історія ніби й правдива, тому я заспокоїлася. Побула два дні й повернулася у наш міський будинок. Микола обіцяв приїхати наприкінці місяця. Чекала на нього з нетерпінням, сумувала, приготувала його улюблені страви. Він же, як виявилося, повернувся лише по свої речі, повідомивши, що подає на розлучення.
Запитала невже за скільки років я навіть не заслужила на пояснення. А він: «Пробач. Як Олю побачив, так старі почуття ожили. Не можу опиратися, люблю її ще з молодості. Спробуй зрозуміти»
Ось так тридцять шість років жив зі мною, а тут старі почуття далися в знаки. А про мене вже й думати не варто. Куди мені свої почуття засунути? Словами не передати, як мені образливо та важко. Добре хоч сини підтримують, обоє на батька розсердилися, спілкуватися не хочуть. Воно все якось неправильно. Не хочу, щоб наша сім’я ось так зруйнувалася.
Можливо варто забутися про свої образи й спробувати стати друзями? Та й Оля та задалася приємною жінкою, якщо вони кохають один одного, то хто я така, щоб влазити між справжнім почуттям. Вирішила змиритися й підписати папери на розлучення. Силою не бути милою. У мене є діти та онуки, житиму заради них. У моєму серці не залишилося місця для останнього кохання.
