Сім’я моя — це я, дружина, і син Коля. Живемо в будинку на два виходи. З однієї сторони ми, а з другої дві бабусі – сестри. Так трапилось, що їхні діти виїхали далеко за рубіж, чоловіків вже немає на цьому світі, тому вирішили бабусі жити разом. Удвох веселіше, та й легше прожити при сучасних пенсіях. Можна сказати, що жили ми дружно, не сварились, але пройти мимо бабусь, і щоб вони не сказали щось образливе, такого не було.
Постійно їм щось не подобається, то глянули не так, то привітались тихо, вони не почули, і такі дрібниці помічають, що навіть не придумаєш. А ще, коли синок Коля попадеться їм на очі, обов’язково треба виховувати його. Наразі, щоб піти до школи, Коля спочатку спостерігає, де в цей час знаходяться бабусі, а потім швиденько пробігає, щоб не помітили його. Сміх та й годі.
Так і жили, інколи звітували перед бабусями, хто був, чого приходили, що за гулянки у вас ночами, і таке інше. А ми люди молоді, і частенько збираємось, щоб посидіти, відпочити. Так і проходило наше життя під постійним наглядом бабусь, поки не сталося лихо. Захворів Коля, звичайна простуда, думали ми, а виявилось, що хвороба дуже серйозна. Лікарі говорили, якщо не почати лікування, то наслідки будуть жахливі. Коли озвучили суму, яку потрібно на лікування, в мене опустились руки. Навіть, якщо продати житло, коштів вистачить тільки на половину. Але робити щось треба. Перше, що зробили, зателефонували друзям, з якими дружимо останнім часом, щоб позичили гроші скільки можливо.
І тут виявилось, що ми нібито і не зовсім друзі, і грошей лишніх немає. І в них свої плани, одні знайомі машину купують, то немає, другі на відпочинок в Єгипет запланували їхати, то звичайно не можуть допомогти. Пішов я в банк кредит узяти, дають дозвіл, але під заставу житла, і таку суму, якої вистачить тільки на першу частину лікування.
І такий розпач узяв. А тут бабусі стоять чергують, питають, що та як. Хотів сердито відповісти, потім стримався, і розповів все, що наболіло. А вони дістають дві картки й говорять, що їм діти пересилають кошти кожен місяць, але скільки грошей не знають, тому, що не вміють подивитись, і не брали звідти ні разу. Так що бери картки, говорять, і лікуй Колю, а віддавати не треба. Але я пообіцяв, що обов’язково поверну все до копійки. Відтоді бабусі для нас найрідніші люди. Жодного свята не святкуємо без них. Коля вилікувався, ходить до школи, і від бабусь більше не ховається.
