Рекс з маленького цуценяти був не слухняний. Зазвичай ми гуляли пізно ввечері у парку після моєї роботи та відколи я знайшла підробіток про вечірні прогулянки довелося забутися. Моєму псу не сподобалися такі переміни, тож він показував свій протест у вигляді нічного завивання. Сусіди гупали в стінку, дехто погрожував поліцією та відповідними органами.
Довелося мені забутися про солодкий вранішній сон та ходити з Рексом гуляти на світанку. Я навіть зраділа, що ми змінили час, адже краса вранішньої природи неперевершена. Забрели ми з ним якось аж на край нашого міста. Обабіч дороги виднілися поодинокі покинуті будинки. Багато із них не пережили поєдинок із часом та обвалилися, але був один міцний.
Не знаю, що Рекса привабило, але він погнався у двір того будинку. Чесно зізнатися, мене й саму туди манило. Красиві квіти намагалися пробратися крізь тенета міцно обхопленого їх, плюща. Старий паркан похилився, ніби вітаючись із непроханими гостями. Будинок полущений, але все одно красивий зустрічав прочиненими дверима.
Голос розуму підказував, що варто розвернутися й піти додому, але цікавість взяла гору і я зайшла усередину. Було темно, вікна знадвору затінилися порослим виноградом, поки очі звикали до напівтемряви, тіло відчувало чужу присутність. Тоді я помітила його.
Старий згорблений дідусь із довгою сивою бородою сидів за столом й дивився просто на мене. Спершу злякалася й хотіла було кричати, але навіщо? Це я зловмисниця, яка залізла у чужу хатину.
-Пробачте! Я не знала, що тут хтось живе. Не подумайте нічого поганого, я не збиралася брати чужого, просто було цікаво.
-Я знаю – спокійно відповів старий. – Чекав на тебе, Олю.
-Звідки ви знаєте як мене звати? – тут мені уже стало моторошно до дрижаків на тілі.
-Я багато чого знаю й тебе навчу. Сідай до столу.
Не повірите, але я послухалася й покірно пішла вперед. Ми довго розмовляли. Старий розповідав мені про мене ж, а я слухала так, ніби сама нічого не знаю про власне життя. Дід Мирон мав дар, який мусив комусь передати. Уявіть собі, що він запропонував саме мені перейняти його знання. Скажу чесно, що любов до містики у мене ще з дитинства, але я не знаю чи варто погоджуватися. З таким не жартують й від такого опісля відмовитися уже не можна.
Розумію, що звучить це все надзвичайно дивно, але, мабуть, я не просто так зайшла у той дім.
