В мене на роботі є одна дівчина. Потрапила вона до нас на фірму відносно нещодавно. Як і інші чоловіки з нашого офісу я теж спочатку звернув на неї увагу. Молода, приваблива, з чудовою фігурою. Хто б не захотів з такою познайомитись та сходити на побачення. А нікому так й не пощастило. На всі пропозиції вона відмовлялася. Й кожного разу знаходила якусь іншу причину. То в неї не виходить на вихідних, то вона вже домовилась зустрітися з друзями, то повинна їхати в гості до батьків. Врешті решт всім набридло й ми змирилися з тим, що вона недоступна.
Однак незабаром ми почали помічати за нею й інші дивацтва. Вона ніколи не купляла обіди у нашій столовій, завжди приходила зі своїм домашнім у пластиковому лоточку та з чаєм у старенькому, ще радянському термосі. Майже ні з ким не розмовляла. Тільки кілька слів по роботі. Інші колеги навіть помітили, що вона майже не посміхається. Ось так вона й отримала свою кличку – «Відлюдько». Звісно ж в обличчя її ніхто так не називав, проте між собою її ніхто по іншому й не впізнавав
Здивувала всіх вона, коли весь колектив вирішив зібрати кошти для подарунка нашому начальнику. В нього незабаром, за кілька тижнів мав відбутися великий ювілей – п’ятдесят років. Домовилися складатися по двісті гривень з кожного. А коли черга дійшла до Відлюдька, то вона відмовилася. Сказала, що не має можливості та й працює вона всього лише недавно, тому гадає, що їй недоречно складатися на рівні з іншими.
Нас це приголомшило. Якось так просто та відкрито можна було піти проти колективу. Адже все ж таки ми колеги. Більшу частину дня проводимо разом. Невже тобі буде приємно приходити щодня до офісу та зустрічати на собі непривітні погляди колег. Загалом після цього випадку всі працівники наче за якось не умовленою солідарністю геть припинили з нею спілкуватися. Вийшло щось на кшталт бойкоту. Ми наче й не помічали її, коли вона до когось зверталася.
Проте завдяки нашій старенький прибиральниці ми дізналися про Відлюдька всю правду. Після кількох днів нашого бойкоту вона все ж таки не витримала та побігла плакати на сходи, де майже ніхто ніколи не ходив. Там її й знайшла наша бабця Марія, яка щодня прибирала офіс. Старенька вже давно була на пенсії, але продовжувала підробляти. Її жіноче та материнське серце не витримало й вона почала заспокоювати дівчину. Вони розговорилися. Відлюдько зізналася їй у причинах своєї дивакуватої поведінки. Тому коли бабця Марія розповіла нам, то ми були приголомшені та шоковані.
Виявляється у Наталії (так звали нашу дивну колегу) було важке життєве горе. Її дочка була важко хвора з самого дитинства. Для лікування вимагалася величезна сума грошей, якої в неї не було. На свою зарплатню вона могла лише купувати ліки, які підтримували доньку. Чоловік та батько дитини не витримав й року такого життя та покинув їх самих. Зараз Наталія мешкала зі своєю старенькою мамою. Яка як може допомагає їй.
Ми не знали що й сказати. Коли Наталія повернулася, то ми перед нею вибачилися. Вона ще більше почала плакати. А на наступний день весь офіс зібрав їй кошти для допомоги дочці та ще й почали акцію для збору коштів на повне лікування в Інтернеті.
