Чи передбачала я у років 20, що стану мамою лише у 40? Звісно, що ні. Тоді я жила безтурботним життям молодої дівчини, яка одягала коротенькі сукні, ходила на побачення із красивими кавалерами, сміялася в повний голос та не боялася виглядати дещо не стриманою.
Сашка зустріла у 28, заміж вийшла у 30. Хоч ми й одразу зайнялися питанням поповнення у родині, але нічого не виходило. Перші чотири роки марних спроб і моє бажання стати мамою зникло. Чим старшою я ставала, тим більше хвилювалася, що народжувати у зрілому віці небезпечно для майбутньої дитини та й соромно від людей.
Якось сказала чоловікові, що більше не хочу жити марними надіями й попросила мене покинути. «Ти ж молодший від мене, тож ще знайдеш собі здорову дружину, яка зможе подарувати тобі малюка». Сашко розсердився, назвав мене дурненькою, поцілував та попередив, якщо говоритиму такі дурниці, то отримаю прочуханки.
У 40 я відчула дивні зміни у своєму організмі. Вранці нудило, збився місячний цикл, стала набирати вагу. Чоловікові не зізнавалася, бо соромилася, що почався клімакс. Схожі симптоми вичитала в інтернеті. Пішла до свого гінеколога аби знати, які ліки краще приймати. Я була готова почути все що завгодно, але не новину про те, що я вагітна.
Одразу зателефонувала до Саші, попросила приїхати. Він плакав від щастя, коли дізнався, що стане батьком. Коли я це побачила, то всі думки про можливе переривання вагітності вмить розвіялися. У нас народився хлопчик, Богдан. Материнство – це важко й дуже складно, особливо, якщо немає підтримки. Мені гріх скаржитися, Саша був поруч завжди. Я насолоджувалася кожною миттю поруч із сином й ніколи не відчувала себе щасливішою. Шкода, що люди цього не помічали.
Перехожі бачили лише, як молодий красивий чоловік гуляє зі своїм сином та мамою. Уявляєте? Мене приймали за маму мого ж чоловіка. Не скажу що мала аж настільки старий вигляд, але ж людям видніше. Дійшло до того, що я вигадувала всілякі причини аби не йти не прогулянки зі своїми хлопцями. Ну нехай у мене вийшло відмовитися перші рази три, але далі Саша став наполягати на сумісних прогулянках. Довелося йти.
Сталася ця неприємна ситуація в парку. У маленької дівчинки спав ланцюг з велосипеда. Саша підійшов аби їй допомогти. Поки мій чоловік вовтузився з великом, ця маленька пані підійшла до нас. Запитала, чи можна глянути на Богданчика, я дозволила, а потім поглянула на мене й запитала, чи це мій перший онук. Дитина сприйняла мене за бабусю, а не маму Богданчика.
Тут саме підійшла мама цієї дівчинки. Подякувала Саші за допомогу, також глянула на Богдана й сказала:
-Хлопчик, справжня копія бабусі – це було сказано без злого умислу. Дівчата пішли, а я розплакалася.
Сашко стояв й дивився на мене круглими від здивування очима. Він не міг второпати, що сталося, адже зауваження тієї жінки здалося йому кумедним, а не образливим. Тоді я нагадала про безліч ситуацій, які з нами траплялися останнім часом, коли люди називали мене бабусею.
Саша підійшов та обійняв мене аби втішити. Сказав, щоб я не зважала на людей, адже вони звикли помічати тільки те, що хочуть. «Ти у мене справжня красуня й мені подобається все, що є у тобі. Ти ж як вино, з роками лише стаєш кращою!» – підбадьорював мене чоловік.
Я думала, що після того випадку Саша забудеться про мої дурнуваті хвилювання, але він утнув таке, що досі важко повірити. Ми мали йти в гості до друзів. Домовилися не брати машини, а прогулятися. Саша затримався на роботі, швиденько переодягнувся, а коли вийшов до нас, я мало не зомліла. У його волоссі виднілася сивина, принаймні здавалося, що то сивина. Це додало чоловікові якогось особливого шарму й кілька зайвих років.
-Що ти накоїв? – запитала здивовано в нього. – Невже ти пофарбував волосся?
-Тепер ти не будеш соромитися виходити на люди зі своїм зрілим чоловіком?
Ми ще довго сміялися й пояснювали друзям причину такого вчинку. Я ж знову переконалася, що не помилилася, коли погодилася вийти за найкращого чоловіка у світі.
