Кирило перевищував швидкість, виїжджав за зустрічну смугу й мало не врізався в іншого водія, але не думав про наслідки. Чоловік мчав до лікарні, куди повезли його вагітну дружину з передчасними пологами. Це була їхня третя спроба стати батьками. Цього разу дружині вдалося доносити маля до восьми місяців й вони повірили, що нарешті візьмуть на руки своє дитинча, але знову доля розпоряджалася по-своєму.
Захеканий чоловік увірвався в приймальне відділення, запитуючи у чергової медичної сестри про свою дружину.
-Заспокойтеся, її забрали в операційну – пояснила медсестра й попросила сісти й чекати.
-Хто проводитиме операцію? – запитав Кирило й коли почув прізвище своєї тітки, яка вже 30 років працювала у лікарні, заспокоївся.
Шістнадцять годин до нього ніхто не виходив й здавалося про існування Кирила забулися. Поки в коридор не вийшла Олександра Сергіївна. Вона йшла до племінника впевненим кроком, змірявши його суворим поглядом, наказала йти за нею.
Кирило нічого не запитував, лише коли увійшов до кабінету Олександри Сергіївни, насторожено попрохав:
-Скажи, що з Ритою все гаразд
-З Ритою все гаразд, але вона втратила багато крові, тому потрібен час на відновлення.
-А дитина? – Кирило уже знав відповідь, бо відчував усім своїм єством, що сталося щось жахливе, але маленька часточка надії жевріла у душі.
Олександра Сергіївна не вперше повідомляла погані новини, тому її обличчя не змінилося:
-Дитина не дихала, коли народилася. Мені дуже шкода.
Кирило зірвався зі свого місця, перекидаючи стілець. Йому хотілося кричати та ридати від свого горя, натомість він мовчки гупнув кулаком об стіну, залишаючи слід. Ще раз, а потім ще. Нажахана медична сестра вбігла до кабінету, але Олександра Сергіївна швидко її випровадила.
Вона дала племіннику можливість заспокоїтися, а потім голосом, який не терпить непокори, наказала сісти.
-Рита цього не переживе – прошепотів Кирило, дивлячись у вікно.
-Я знаю, тому й збираюся запропонувати тобі вихід, але вирішувати маєш лише ти. Практично одночасно з Ритою у лікарню поступила дівчина 17 років. Вона народила здорового сина, але відмовилася навіть поглянути на нього чи взяти на руки. Написала відмову й вимагає, щоб її відпустили додому. Ми можемо оформити це маля на Маргариту так, що ніхто ні про що не знатиме. Ця таємниця залишиться між нами і я обіцяю, що заберу її із собою на той світ. Та чи зможеш ти з цим жити та прийняти чужу дитину за рідну?
-Я хочу побачити дружину – попросив я у тітки, прямуючи до виходу.
Маргарита була блідою, як стіна. Темні кола під очима робили її старішою. Коли я зайшов до палати, очі дружини були закритими. Сів поруч, взявши її руки у свої. Через кілька хвилин відчув, як пальці Маргарити стискаються, а очі повільно відкриваються.
-Де вона? – ледве прошепотіла дружина. – Де наша дитина? – вона плакала й дивилася на мене в очікуванні.
Тієї миті я відчував такий біль, але не хотів, щоб і Рита переживала подібне.
-Все гаразд – заспокоїв дружину й поцілував. – Це хлопчик.
Марго полегшено зітхнула, вона посміхнулася й попросила, щоб нашого сина принесли в палату.
Я спостерігав, як ніжно Маргарита гладить голівку чужої дитини, як пригортає маля до серця й цілує в щічку. Вона плакала, але не від горя. Це були сльози щастя. Олександра Сергіївна, яка мовчки спостерігала у віддаленому куті кімнати, поглянула на мене, очікуючи, я кивнув головою. Додому ми поверталися втрьох.
Олександра Сергівїна обіцяла заїхати в гості, Маргарита збиралася влаштувати родини й запросити усіх наших рідних. Богдан мирно спав на руках у матусі, не підозрюючи, яке жорстоке майбутнє могло чекати його попереду в дитячому будинку.
Кирило врятував життя цьому хлопчику, своїй дружині та власне й собі, але чому тоді так важко на серці й здається, ніби він зрадив Маргариту. Чи зможе він жити з цією таємницею та полюбити Богдана, як рідного?
