«Ми вам не наймалися!» — або як свекруха перетворює вихідні на каторгу
Якби хтось ще рік тому сказав мені, що мої рідкісні, такі довгоочікувані вихідні перетворяться на важку фізичну роботу, після якої болить усе тіло, а сльози набігають на очі — я б не повірила. Але зараз це реальність. І все тому, що моя свекруха, поважна Надія Михайлівна, вирішила: раз ми з Арсеном живемо у багатоповерхівці й не маємо свого городу, значить, у нас і клопотів нема, й вільного часу — хоть заборон. А отже — нас можна використовувати на повну.
Ми з Арсеном одружились трохи більше року тому. Зробили скромне весілля — грошей багато не було, адже живемо у місті, де кожна копійка на вагу золота. Мої батьки допомогли нам з квартирою — купили однушку у вторинному житлі. Звісно, стан був так собі, тому ми відразу замислили ремонт. Не одразу, але з весни почали потроху: тут кран замінили, там шпалери переклеїли, на кухні лінолеум постелили. Грошей не вистачало, часу — тим більше.
А ось у батьків Арсена — приватний будинок у селі, господарство, величезний город, кури, качки, коза і навіть дві корови. Живуть вони у передмісті, де ще з радянських часів держаться за землю. Але це їхній особистий вибір, адже вони самі це все починали. Ми поважали їхню працю, але завжди вважали, що у кожного своє життя.
Та свекруха вирішила інакше. Щойно дізналась, що ми живемо «у теплі, без грядок і клопотів», одразу почала нас активно кликати до себе. Спочатку — «просто у гості». А потім — що суботи й неділі, ніби за графіком: «приїжджайте допомогти». Не «погостювати», не «відпочити від міста», а саме — працювати. Відразу з порогу — у руки мітлу, мотику або відро. Посміхнись — і йди в город.
Спочатку я думала — ну добре, поїдемо пару разів, покажемо, що ми не чужі. Допоможемо, чим зможемо. Арсен теж намагався відмовляти маму: мовляв, у нас ремонт, часу нема, робота виснажлива. Але впертість Надії Михайлівни не має меж. «Ви в місті сидите — як царі. А тут усе на мені!» Аргументи про втому її не хвилювали. «Ну чим ви можете займатись у тій своїй квартирі? — обурювалась вона. — Ми вас виростили, а тепер і ви маєте допомагати!»
Я, чесно, хотіла бути гарною невісткою. Не конфліктувати. Але все закінчилось, коли під час чергового візиту, щойно ми зайшли до хати після дороги, свекруха вручила мені відро води й ганчірку: «Поки я варю борщ, ти вимий увесь підлогу — до лазні й назад. А Арсену скажи, нехай іде дошки стругати — треба курник лагодити». Я хотіла ввічливо відмовитись — сказала, що втомилась після робочого тижня. Але вона навіть слухати не стала. Ніби я — її наймана робітниця, яка посміла не підкоритись.
Коли ми поїхали у неділю ввечері, у мене болило усе тіло. А в понеділок я проспала на роботу. Начальник був у шоці: я ніколи не брала лікарняних, а тут злягла. Довелось збрехати, що погано почуваюсь. І це все — після «відпочинку» у свекрухи. Я не відчувала ні радості, ні вдячності. Лише образу й злість.
Найгірше те, що ми з Арсеном не раз казали: у нас свої справи, ми втомлюємось, у нас ремонт! Але Надія Михайлівна продовжувала дзвонити щодня: «Ну що, коли приїдете? Город сам себе не перекопає!» Ми намагались пояснити, що зараз не можемо. А вона у відповідь: «Що у вас там за ремонт такий, що ви вже третій місяць не можете впоратись? Новий будинок, чи що, будуєте?»
Мене все більше вражала її нахабність. Особливо коли вона прямо сказала: «Я на тебе розраховувала. Ти ж жінка. Треба ж тобі навчитись і коров доїти, і капусту садити — якраз у нагоді». Я тоді стрималась, але всередині кипіло. Я ніколи не хотіла жити в селі. Я не зобов’язана знати, як доїти корову чи чистити гній.
Арсен намагався мене підтримати. Він і сам втомився від маминих вимог. Раніше їздив до батьків із задоволенням, тепер лише під тиском. Дзвінки вже почав ігнорувати — занадто багато докорів у кожному. А я щоразу ламаюсь, не знаючи, що вигадати, щоб не їхати знову.
Одного разу я набралась сміливості й подзвонила своїй мамі. Розповіла їй усе як є. І знаєте, вона мене підтримала. Сказала, що допомога — це добровільна справа. Що не можна перетворювати молоду сім’ю на безоплатну робочу силу. І що, якщо ми зараз дозволимо себе так використовувати — далі буде лише гірше.
Я так втомилась. Від цього подвійного життя — з одного боку, ремонт і робота у місті, з іншого — сільська каторга що-вихідні. Я мрію просто виспатись. Просто провести вихідний з книгою чи фільмом, а не у бруді з лопатою.
Я не знаю, як бути далі. Арсен уже серйозно каже, що треба ставити ультиматум. Або мама перестане нас терроризувати, або ми обмежимо спілкування. Може, це й звучить жорстоко, але у нас є своє життя, свої мрії, свої цілі. А ми не наймались бути вічними пМи хочемо жити для себе, а не для нескінченних вимог інших.
