Колишніх не буває, чи не так? Артур прибіг до мене посеред ночі. Розгублений, злий, розчарований. На той момент між нами не було нічого більшого, окрім дружби, хоча варто зізнатися, таємно я кохала цього чоловіка чи не все життя. У нього знову негаразди у сім’ї, посварився зі своєю дружиною.
Звісно, я простягнула для друга свої обійми, провела на кухню, заварила міцну кави, розмова буде важкою. Артур довго скаржився, як йому набридло в усьому їй догоджати, старатися, корчити з себе того, ким насправді він не є. Я прекрасно розуміла про що йде мова, адже ми неодноразово відпочивали в одній компанії й коли поруч була Катя я й сама не впізнавала Артура.
Зазвичай я давала другові поради, як помиритися, що подарувати, якими словами заспокоїти, а тієї ночі ніби щось перемикнулося всередині. «Ось же він, мій шанс, хіба цей чоловік не створений саме для мене? Я цінуватиму його, зі мною не потрібно вдавати іншого». Замість підтримки було інше – поцілунок, швидкий, ні до чого не зобов’язуючий.
Друг дивився на мене, наче на навіжену. Була мить і я пошкодувала про вчинене, адже тепер моя таємниця розкрита. Однак Артур різко пригорнув мене до себе й почав цілувати з такою пристрастю, якої я від нього не очікувала. Змусивши себе відірватися, я зупинила його аби пересвідчитися:
-Зачекай, зачекай…Я не хочу так, не за спиною у твоєї дружини. Катя на це не заслуговує.
-Вважай, що в мене немає дружини. Завтра зберу речі та переїду до тебе.
Тієї ночі ми не спали. Коли я прокинулася вранці, світ не припинив існувати, та сама квартира, той самий чайник, сніданок, але я інша. Я нарешті почувала себе щасливою. Не тому, що стала коханкою на одну ніч, я переконалася, що мої почуття взаємні. Артур слова дотримав й того ж вечора ми відправилися на наше перше побачення.
Після офіційного розлучення Артур запропонував розписатися. Запитав для чого чекати, якщо можна жити тут і зараз. Звісно я погодилася. Ми нікому не розповіли, не хотіли, щоб за спинами перешіптувалися, як ми будуємо щастя на чужих сльозах. Хоча не скажу, що Катя страждала. Їй залишилася квартира, машина, Артур не забрав геть нічого, а мені й не потрібно. Головне, що він поруч.
Була перша маленька річниця наших стосунків. Вирішила порадувати коханого смачною вечерею, приготувала запечені крильця в солодкому медовому соусі. Це моя «коронна» страва. Артур виїв майже все приготовлене, а в кінці «похвалив»:
–А моя дружина не вміє готувати – ніби невинне зауваження, але я відчуваю, як Катя невидимою стіною стала поміж нами.
Щоб не псувати вечір я пропустила похвалу поміж вух та перейшла до десерту, який чекав на Артура у спальні. Одягла красиву спідню білизну й втілила у реальність усі свої фантазії. Все б нічого, але у найінтимніший момент він прошепотів її ім’я.
– Ми разом пів року, а ти не можеш запам’ятати як мене звати? – ображено запитала у нього, грайливий настрій як рукою зняло.
-Пробач, воно якось саме вирвалося. Я не хотів – йому було незручно, а мені боляче, образа залягла глибоко у серці.
Таких ситуацій було багато. Я втомилася закривати очі на все та плювати на власну гідність. Невже такою ціною мені дістався коханий чоловік, який, на жаль, досі кохає колишню.
Вирішила з ним поговорити, як-не-як, наші стосунки завжди будувалися на дружбі та довірі. Артур зізнався, що хоч офіційно він розлучений, але вони з дружиною ніколи не припиняли зустрічатися.
-Тоді навіщо це все, чому ти погодився бути зі мною? – не вкладалося у моїй голові.
-Бо мені так добре з тобою! Ти розумієш мене із пів слова, я можу довірити тобі всі свої таємниці, спитати поради, бути собою…
-Але? – перебила я Артура.
-Але, я не кохаю тебе.
Що відчуває дитина, якій подарували улюблену цукерку, а потім різко забрали? Мабуть, розчарування та злість. Що відчуває закохана жінка, якій дали надію, а потім розтоптали серце? Мабуть, порожнечу, яку тепер нічим не заповнити.
