Того дня я бігла додому з роботи, погода була сірою, мокрою і бридкою. Проходячи повз будівельний майданчик почула скиглення, не втрималася й заглянула за паркан. А там сиділо маленьке кудлате цуценя, воно неначе плакало. Я його покликала, а воно не змогло прийти, бо прив’язане. Що то за нелюди, що так зробили.
Як я не старалася, відв’язати не змогла, тож побігла по допомогу. Та ніхто не хотів іти зі мною рятувати малого. Я вже геть зневірилася, розплакалася, додому йти далеко, на дворі сутеніє, не хотілося залишати знайду на ніч. Бо я не знала як давно він тут, а дощі вже третій день лляють. Та тут до мене підійшов хлопець.
– Що у вас сталося, чому ви плачете, я вам можу допомогти?
Допоміг, правда після тієї допомоги ми обоє були неначе безхатьки. Мокрі й брудні, що вилізли з будівельного майданчика, з кудлатим брудним псом. Оглянувши один одного ми довго реготали, а ще зробили кілька фото на пам’ять.
З того часу минуло три роки. Що року ми в трьох переглядаємо ті фото, осінь тепер наша улюблена пора року. Саме осінь принесла мені ту доленосну зустріч. Коханий жартує, що всіх єднає Купідон, а нас поєднав песик, якого до речі ми й назвали Чапою.
