Усе життя прожили в місті. Тут народили і виховали двох дітей: дочку і сина. Також у кожного була своя робота, друзі, захоплення. Ми жили добре. Між нами панувала злагода і любов. Дітей також виховували в любові. Дали їм освіту. Робили все, щоб дітям жилося краще, ніж нам.
Зараз ми вже на пенсії. З роботи нас скоротили. Пенсія була не така велика, щоб жити нормально. Можливості стали не ті, щоб розважатися. Та й з віком хотілося більше спокою і свіжого повітря. Зважили все з чоловіком і вирішили перебратися в село в батьківську хату. А квартиру залишили дітям. У нас була хороша квартира – чотири кімнати. Кожен мав по кімнаті. Коли ми переїхали з міста в село, то діти поміняли квартиру на дві. Тепер кожен мав власне помешкання.
Усе в нас наче склалося добре. Ми навчилися давати собі раду в селі. Я засадила грядки городиною. Чоловік розвів кролів і невелику пасіку. Однак часом було сумно самим. Діти наче забули за нас. Не любили приїжджати в село. Казали, краще поїдуть кудись на відпочинок, ніж на нашу господарку дивитися.
Окрім того, кожен з них створив власну сім’ю. Згодом народилися внучата. Звісно, що нас дуже кортіло хоч зрідка дітками помилуватися. Тому вирішили їх провідати.
Наготували для дітей сумки з продуктами і поїхали. Діти нас зустріли не з особливим ентузіазмом. Наче змовилися між собою. Сказали, що нема де спати. Замовили номер в готелі.
Отож ввечері нас завезли в готель. Зранку прокинулися, а їсти нічого. Пішли в їдальню, а там така дорожнеча. Одне слово, залишили в їдальні половину пенсії.
Заїхали до дітей, а вони кажуть, що обіду також не встигли приготувати. Треба знову йти в їдальню їсти.
Переглянулася я з чоловіком і наступного дня поїхали додому. Після цього випадку відчуваємо себе чужими. Наче діти нас зреклися.
Ми віддали дітям, що могли – власну силу і квартиру. Самі залишилися по суті ні з чим. Адже батьківська хата потребувала ремонту, на який у нас також не було грошей і сили.
