Свою професію я обирала за покликом серця. Вступила до медичного училища, не пропустила жодного дня навчання. Успішно склала усі випускні іспити й отримала диплом з відзнакою. Я б із задоволення продовжила навчання й вивчилася б на якогось лікаря, але батьки не мали змоги допомогти мені фінансово. Довелося влаштовуватися в лікарню.
Бути привітною з пацієнтами, допомагати у разі потреби, слідкувати за станом здоров’я, чекати разом з ними на аналізи, заспокоювати або ж радіти, що все минулося. Моя робота має багато нюансів, які так чи інакше впливали на мене саму.
Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася у лікарні. Юрко впав зі свого мотоцикла й пошкодив ногу. Я робила йому перев’язки та уколи. Він розповідав мені багато цікавий та веселих історій зі свого життя. Поруч із ним я завжди посміхалася. Того дня Юру виписували із лікарні, він знайшов мене у перев’язочній, коли поруч був мій пацієнт.
-Після всього того, що було між нами – почав він свою промову, – на хвилиночку ти бачила мою п’яту точку, тож просто зобов’язана взяти на себе відповідальність та стати моєю дружиною – хлопець опустився на одне коліно та простягнув мені бинт посередині якого красувалася золота каблучка.
Ми були знайомі кілька днів, але цього часу мені цілком вистачило аби переконатися, що я кохаю Юрка.
-Так, я стану твоєю дружиною.
Ми почали цілуватися, а мій пацієнт голосно вітав нас, підіймаючи свою милицю догори.
Створення нової сім’ї вимагало багато фінансів. Хоч як сильно я любила свою роботу, вона не відповідала мені взаємністю у фінансовому плані. 6200 – моя зарплатня, при тому, що оренда квартири у нашому місті коштує 5 тисяч без комунальних послуг. У Юрка ситуація не краща, він працював вчителем фізкультури в школі. Ми вирішили розрахуватися та поїхали за кордон. Рік гнули спини, брали додаткові зміни, витрачали кошти лише на їжу, проживання було безплатним. Повернулися додому й взяли собі трикімнатну квартиру. Нашій радості не було меж. Ми так гарно відсвяткували цю подію, що через кілька тижнів я дізналася про свою вагітність.
Діти народилися одне за одним. Першою на світ з’явилася наша донечка Христя, а через рік та три місяці син Мирон. Час так швидко збіг. Я й оглянутися не встигла, як уже плакала на весілля своєї дочки. Христя зустріла своє кохання у студентські роки. Зять наш хлопець кмітливий, уже мав власну квартиру, тож у дітей не було проблем із житлом. Дякувати богу, що їм не довелося проходити те ж саме, що нам з батьком.
Одначе, все виявилося не так гладко, як здавалося. Коли Христина завагітніла та народила сина, завела розмову про те, що їм тісно в однокімнатній квартирі, тож ми з Юрком повинні їм допомогти. Дочка хотіла розміняти нашу трикімнатну квартиру. Двокімнатна мала дістатися їм, а однокімнатна нам. Раз пішла така справа, я запитала чи оформить зять свою квартиру на нашого сина на що отримала ось таку відповідь:
-З якого це дива? Мирон уже дорослий хлопець, тож хай сам думає, як заробити на власне помешкання.
Тобто, виходить, що їм ми мусимо допомогти, бо Христина наша дитина й до того ж мама нашого онука, а син нехай викручується, як хоче. Е ні, такого не буде!
Ми пояснили дочці свою точку зору й попередили, що квартири розмінювати не будемо й Мирон житиме біля нас стільки, скільки буде потрібно. Якщо захоче, то й невістку у нашу квартиру приведе. Христина розсердилася й тепер не дозволяє нам бачитися з онуком.
Вона ж сама тепер мати, невже не може зрозуміти, що ми не можемо когось із дітей любити, а когось ні.







