Сьогодні я залишила його… Наш шлюб розвалився через те, що він наполягав – я повинна готувати.
Ми посварилися так сильно, що я вигнала чоловіка з дому. Зараз він у своєї матері у Винниках, а я намагаюся прийти до тями після десяти років шлюбу, який перетворився на пекло. Свекруха в паніці, дзвонить і благає повернути її «бідного синочка», але мені байдуже на її думку. Я втомилася бути прислугою у власному домі.
Навіть мама мене не підтримала:
— Соломіє, ти з глузду з‘їхала? Залишишся сама з дитиною! На що ти нарікаєш? Богдан же добрий чоловік – не п’є, не б’є, гроші в сім’ю носить!
Я вийшла заміж дуже рано, у 20 років. Тоді була наївною дівчиною, яка вірила у вічне кохання. Дідусь із бабусею допомогли з квартирою, тож приданого мені не бракувало. Батьки розлучилися, але тато та його родича мене не кинули. У цю квартиру ми з Богданом заїхали після весілля. В нього не було нічого – лише частка у маминій «трьошці», але мені це було неважливо. Я думала – кохання вище всього.
Через півроку я завагітніла. Наша донька, Оленка, народилася, коли мені ледь виповнився 21. Після декрету я залишилася без роботи. Знайти нову виявилося неможливо: з малою дитиною, яка постійно хворіла, ніхто не хотів мати справу. «У вас донька? Вибачте, не підходите», – чула я знову і знову. Допомоги не було: ні свекруха, ні мої не могли сидіти з Оленкою. Я опинилася у пастці – дитина, кухня, прибирання.
Богдан працював у сусідньому місті, повертався пізно, і ми майже не бачилися. Всі справи впали на мене. Він навіть ложки за собою не мив – не те що сміття виносив. Я не сміла нарікати – адже він заробляв! Я докоряла собі, намагалася бути ідеальною, крутилася, як білка у колесі. Але він почав бурчати:
— У тебе райське життя! Дитину до садка відвела – і нічого не робиш! Чому не знайдеш роботу? Подивись, у якій біді ми живемо!
Його слова пекли. Я почувалася винною, ніби справді йому тягар. Намагалася ще більше догодити: готувала, прибирала, тапочки йому подавала. Але сварки через гроші ставали частішими. Богдан твердив, що йому важко нас утримувати, а свекруха підливала оливи у вогонь: «Мій син зовсім замотався через тебе!»
Я не витримала і влаштувалася на роботу. День починався з садка, потім бігла в офіс, а ввечері забирала доньку у мами. Зарплата була гарною, навіть вищою за Богданову. Але вдома нічого не змінилося. Через два тижні він знову вибухнув:
— Холодильник порожній! Вечері нема! Чому я мушу виносити сміття після роботи?
— А ти хочеш, щоб я з дитиною та сміттям у садок бігла? – відізвалася я.
Він забирав Оленку від мами й чекав мене вдома. Я поверталася о восьмій, вимотена, і на вишукані страви часу не було. Готувала швидко, інше – напівфабрикати. Але Богдану це не подобалося:
— Інші жінки встигають, а ти виняткова?
— Інші чоловіки більше заробляють і не скаржаться! – огризнулася я. – Якщо ми обоє працюємо, давай ділити обов’язки!
Я заробляла більше, але весь побут лежав на мені. Богдан вважав, що готувати та прибирати – «жіноча справа», і опускатися до цього не збирався. Я не стерпіла:
— Твій батько сам купив квартиру, а не жив за рахунок дружини! Якщо тобі щось не подобається – йди до мами!
Він зібрав речі та пішов. Свекруха одразу почала дзвонити: «Що люди скажуть? Подумай про доньку!» Але мені начхати на плітки. Я втомилася служити людині, яка не цінує ні мене, ні мою працю. Оленка – зі мною, і я впораюся. Але іноді запитую себе: як я дійшла до цього? Чому дозволяла так з собою поводитися? Кохання засліпило мене, але тепер я бачу ясно – я варта більшого.
