Якось, одного звичного буднього дня, я прийшла в дитячий садочок, щоб забрати нашу донечку додому. Все було так, як завжди, до одного дивного запитання від виховательки.
– Пані Алісо, у вас вдома все добре?
Я дуже здивувалась, почувши таке запитання.
– Та наче так, а що таке? Ліза якась неспокійна? Чи бешкетує?
– Ні, все добре, але Ліза сказала, що… Вам було б _оляче минулої ночі. Якщо дослівно, то “Я чула, що мама kp _ичала і пл _аkала вночі”.
І тут я зрозуміла, що саме Ліза вночі почула. І звісно ж, що я в мить почервоніла, як найспіліший томат на городі в бабусі. Я намагалась пояснити виховательці натяками, що це таке було, але та вперто не розуміла та почала давати мені номери ліній довіри, адреси кризових центрів та вся інформація, яка надається жінкам у таких ситуаціях.
Я вже не знала, як конкретно пояснити виховательці те, що соромно казати чужим людям. Тим більше ситуація така, що соромно страшно. Але коли я зрозуміла, що вона вперто не розуміла мої натяки, то я чітко їй сказала на вухо, що Ліза почула наші з чоловіком нiчні втіxи. Ми думали, що донька міцно спить, а виявилось, що все трохи по-іншому.
Ми ще декілька хвилин стояли та дивилась червоні одна на одну. Не знали, як продовжити розмову і як завершити цю незручну тишу. Але цю проблему вирішила Ліза, яка прибігла та радісно запитала, чи купимо ми сьогодні пончики.
З тих пір ми з чоловіком стараємось таким займатись лише коли донька в садочку, або в батьків. Більше так ризикувати і потрапляти в незручні ситуації не хочеться.
