Наші стосунки з Мироном не завжди були ідеальними. Так, на початку ми кохали один одного щиро та палко, не звертаючи уваги на недоліки та розбіжності. Обом було 19, коли розписалися та відгуляли весілля. Власного куточка не мали, тож поселилися біля батьків Мирона.
Світлана Олексіївна, моя свекруха, жінка з великої літери. Вона замінила мені матір, якої я ніколи не мала. Моя рідна ненька померла, коли я була ще маленькою, а тато кудись повіявся, залишивши мене на виховання бабусі. Старенької не стало, коли мені було 16, два роки до повноліття я провела у дитячому будинку.
Жили ми добре, не сварилися. Я вперше відчувала себе у сім’ї. Однак Мирон не хотів залишатися біля батьків, постійно повторював, що ми повинні жити окремо. Будинок моєї бабусі продали, купили ділянку землі, почали будівництво. Мирон вкладав туди усю свою зарплатню, тож жили ми на утриманні свекрухи. Світлана Олексіївна жодного разу не дорікнула й ніколи ні в чому нам не відмовила.
Свекор виготовляв меблі під замовлення. Свого ремесла навчив і сина. Коли батька Мирона не стало, він перейняв родинну справу. Світлана Олексіївна своє горе тримала всередині. Не плакала, не голосила намагалася жартувати. Часто згадувала приємні моменти та пережите разом.
Будівництво на деякий час ми призупинили. Чесно зізнатися, я й не хотіла йти від свекрухи та покидати її саму, без нагляду. Проте Мирон вперся рогом, якщо він щось собі надумав, то так і зробить. Коли будинок нарешті був готовий, ми заїжджали туди не самі. Під моїм серцем зароджувалося нове життя. Світлана Олексіївна дуже зраділа новині про поповнення, чого не скажеш про чоловіка.
Мирон хвилювався, що фінансово не потягне. Ми щойно закінчили будувати дім, влізли в борги, щоб зробити там ремонт. Замовлень було небагато, а жити з чогось потрібно. Та ще й мати сказала, що виходить на пенсію й буде допомагати мені з дитиною. Чоловік запросив мене на відверту розмову й припустив, що ми могли б поки що не народжувати. Батьками стати ще встигнемо й краще зробити це, коли міцно стоятимемо на ногах.
Як же сильно я на нього образилася. Ми посварилися, я зібрала свої речі й пішла до Світлани Олексіївни вся заплакана. Пожалілася їй та розповіла про те, що сталося. Вона мене заспокоювала, попросила не гарячкувати й дати Миронові час все як слід обдумати. Ясна річ, вона не підтримувала ідеї сина й наполягала на тому, що потрібно народжувати.
Наступного дня Світлана Олексіївна з самого рання побігла до нашого дому говорити з Мироном. Я не знаю, що вона йому сказала, але він прийшов до мене з великим букетом квітів та просив пробачення навколішках. Після того, ми більше ніколи не сварилися і я до цього часу вдячна свекрусі за те, що вона допомогла нам зберегти шлюб.
Я народила хлопчика, Богдана. Світлана Олексіївна допомагає мені з малим. Вона обожнює онука, залюблює та балує, а я й не заперечую. Справи в Мирона пішли вгору, він навіть найняв собі помічників та планує заключити контракт з однієї фірмою на виробництво офісних меблів. Наше фінансове становище значно покращилося, тож чоловік сам почав говорити про донечку.
Я лише посміхаюся, бо ось уже два тижні як знаю, що знову вагітна й першою цю новину дізналася Світлана Олексіївна. Вона обійняла мене міцно, на очах з’явилися сльози. Потім побігла до своєї кімнати й принесла мені красиву коробочку, сказала, що це їхня сімейна реліквія, яка передається з покоління в покоління.
«Ти для мене, як рідна донечка. Я дуже сильно тебе люблю й хочу аби ця каблучка принесла тобі щастя, а потім й твоїй донечці». Я розплакалася, ніколи не могла подумати, що чужа людина може стати такою рідною та дорогою.







