Нещодавно ми з дружиною та донькою переїхали у новий будинок. Відкладав я на власне житло ще коли жив з батьками. Десять років мені знадобилося, щоб купити власний куточок. Будинок був гарним, велике подвір’я, маленький садок. Здавалося, все ідеально, за винятком наших сусідок.
Баба Ганна та Анна були сестрами – двійнятами. З дитинства звикли, що завжди разом. У старшої сестри родини ніколи не було, так й прожила весь свій бік у батьківському домі. Молодша мала чоловіка та сина. Коханого давно вже не стало, а син виїхав жити за кордон. Проживши декілька десятків років окремо, на старість років сестри знову об’єдналися. «Разом веселіше й дешевше» – казали вони людям.
Взагалі бабусі були добрими та приємними, але мали дурну звичку: про все їм треба знати та все розпитати. Так нам з дружиною доводилося звітувати, куди йдемо, де були, хто приїжджав в гості, чому сиділи так довго, що святкували й так далі. А ще коли наша Марійка виходила на подвір’я гратися, їм обов’язково треба було її зачепити. «Доню, розкажи бабусям те…, допоможи зробити те…, піди передай тим…». Зараз, щоб вийти гратися дитина спершу через вікно дивиться чи немає бабусь у дворі, а потім виходить.
Так ми й жили, головне – що не сварилися. Нещодавно у нашій родині трапилося лихо. Марійка каталася по вулиці на велосипеді, як її збила машина. Дівчинка отримала багато серйозних травм. Треба було робити дорогу операцію. Заощаджень у нас не було. Я ж все витратив на будинок. Став дзвонити друзям просити допомоги, але так вийшло, що на гулянки є, а на маленьку дитину – та й гроші у них закінчилися.
Тут у двері хтось постукав. Побіг відчиняти двері, дружина була біля доньки у лікарні. На порозі стояли Ганна та Анна. Я запросив стареньких у дім. Розказав що й до чого. Вони мене підтримали, а потім дали конверт з великою сумою грошей. Ганна відкладала гроші ще з молодості, хотіла колись купити авто та не склалося, а Анна продала свій будинок в якому колись жила з чоловіком.
Сказали мені брати гроші й врятувати Марійку, а повертати не потрібно. «Ми старі вже, скільки тут нам залишилося, а дитині ще жити й жити». Я був розчулений до сліз допомогою цих чужих, а тепер таких рідних бабусь.
Дочка пережила декілька складних операцій та тривалий процес реабілітації. На разі вона добре себе почуває й весь свій вільний час проводить з бабусями. Вони для нас стали найріднішими, тому всі родинні свята проходять лише з їхньою участю. Добре, що у мене такі людяні сусідки.
