Ми зупинимося в тебе на деякий час, бо не маємо гривні при душі на свою квартиру! повідомила мені моя подружка.
Я енергійна жінка. Мені вже 65, але якось умудряюся пилососити всі концертні зали, театри й навіть кавярні по Києву. Людей нових обожнюю, а пригоди це взагалі моє друге імя. З приємним присмаком ностальгії і трохи смутку згадую свою молодість. О тоді можна було поїхати хоч під Одесу до моря, хоч на рибалку на Десну, хоч із друзями у ліс на кілька діб з наметами. Та ще й коштувало це все три копійки трохи більше, ніж сьогодні сахара в чай насипати.
Але всі ті часи, як бабина серветка, полетіли кудись у минуле.
Я завжди вміла з кимось заприятелювати чи то на пляжі, чи в театрі, чи навіть у черзі за кавунами під ринком. Багатьох нових знайомих потім ще роками вітала з Великоднем чи Новим роком.
Одного разу я познайомилася з жінкою, яку звали Ганна. Відпочивали в одному пансіонаті під Залізним Портом. Попрощалися майже як сестри. Минуло кілька літ, зрідка перекидалися листами з вітаннями. І раптом приходить мені телеграма без підпису, загадочна, як квиток на потяг до Чорнобиля: “Третя ночі приїзд потяга. Чекай мене на вокзалі!”
Я й гадки не мала, хто прислав ту телеграму. Але, звісно, з чоловіком спати пішли, ніхто нікуди не біг. Та четверта ранку, дзвінок у двері! Відкриваю оце так контрабас: стоїть Ганна, з нею дві підлітки, якась бабця й чоловік. І з ними стільки сумок, наче на Валізній війні побували! Чоловік мій випав з ріальності, я теж, але пустили всіх до хати. А Ганна вже й питає:
А чому нас не зустріла? Я ж телеграму тобі кинула! Таксі, знаєш, скільки коштують?!
Ой, вибач, я ж не знала, що то ти!
Я ж твій адресу мала от і приїхали!
Я думала, ми тільки пишемо листи, і все!
Далі Ганна розказує: у однієї доньки цього року випускний, поступати надумала. Вся родина на підмогу приїхала.
Ми будемо якийсь час у вас жити! На оренду як у кишені вітер, а ви тут недалеко до Хрещатика!
Я аж підстрибнула ми ж і не родичі! Чого дозволяти їм тут жити? Їсти їм треба три рази на день, принесли щось не спорю, але готовки від них, як від крижанки ніякої. Усе сама: і борщ, і вареники, і навіть чай їм подавала.
Через три дні моє терпіння закінчилося. Попросила я Ганну з родиною шукати нове пристанище. Куди нехай самі вирішують. Почався скандал, що в драмі не покажуть! Ганна почала гриміти посудом і кричати, як на базарі перед дощем.
Я була в шоці. Вийшли вони ну й слава Богу. Тільки мій улюблений халат, пару рушників і (не знаю як!) каструлю з капустою забрали! Досі дивуюся, як оту каструлю протягли як фокусники, чесне слово!
Ось так і закінчилася наша подруга-дружба. Дякувати Господу, більше не бачила й не чула про неї ні слова. Тепер до людей дивлюсь прицільно, як рентген вже не всіх до столу кличу.
