30 травня 1975 р.
Сьогодні згадалася мені ця історія, яку вже не раз переказувала самій собі. Переписую її в щоденник, щоб не забути подробиць можливо, колись хтось із онуків захоче дізнатися, як ми починали життя у місті.
Ми тоді тільки-но переїхали з села до Львова. Батьки зібрали заощадження всі зароблені гривні, що мали, і придбали будинок у передмісті Зимної Води. Одразу й не повірили щастю, бо власний дах то мрія для сільської родини.
На селі люди завжди допомагали один одному, і мої тато з мамою не відставали від цієї традиції, тож, коли попередні господарі пані Ганна з чоловіком й донькою попросили дозволу пожити у нашому новому домі ще з тиждень, доки владнають справи з документами, батьки навіть не задумалися. Іще б пак, запростили, бо совість так велить.
Але з того часу почалося справжнє випробування. Виявилося, ця сімя мала величезного та злої вдачі собаку чорного, мов ніч, Бурбона. Вони не захотіли забрати його, а він на нових господарів слуху не мав ніякого. До цього часу уявляю його ікла, невдоволений погляд і те, як він рився у нашому городі.
Минає тиждень старі власники ще у нашій хаті. Друга пішла живуть собі, наче в санаторії, встають тільки на обід, чоловік днює у теплій печі, а жінка командує усіма. Донька теж не надто помічна. Виглядало, ніби вони й досі не вважають нас справжніми господарями особливо пані Ганна, яка всім віддавала накази.
Тато з мамою кілька разів нагадували про обіцянку, але ті тільки зітхали та відкладали виселення. Та ще й пес ускладнював усе лишалось татові зранку йти на роботу, а мені з сестрою Оленкою до школи, пес одразу біг у двір. Не тільки робив свої справи під вікнами, а ще й кидався на нас, то й надвір вийти боялись. Тато просив їх не випускати Бурбона, але йому віри не було.
Аж ось пес допоміг нарешті розвязати ситуацію. Одного дня сестра Оленка повернулася з уроків і, відчинивши хвіртку, не помітила собаку. Бурбон кинувся на неї й повалив на землю, як чорна буря. Добре, що обійшлося лише переляком і пошматованою курточкою. Собаку насилу звязали і пригнали на ланцюг, а господарі, замість перепросити, дорікнули Оленці, що зарано повернулася додому.
Увечері тато, ледве переступивши поріг, скинув пальто і, мов вихор, виставив пані Ганну з речами на двір. За нею вилетіли дочка з чоловіком, а їхні пожитки летіли через паркан просто у багнюку. Вони ще намагалися нацькувати Бурбона на тата, але пес принишк і забився до халабуди, не хотів рухатися ні на крок. За годину із їхнього добра нічого не залишилось у домі. Брама зачинилася, а вони стояли за парканом із собакою.
Ось так, через чужих нахабу і сердитого пса, наша сімя нарешті стала справжніми господарями у власному домі під Львовом.
