— Ми вас для того й ростимо, — голос матері в телефоні звучав настирливо, наче важкий каток пройшовся по нервах. Оксана притиснула трубку плечем, одною рукою тримаючи каструлю, а другою помішуючи вівсянку.
— Мамо, але ми ж домовилися. Ми з Ігорем у суботу їдемо до його батьків, — дівчина намагалася приховати нервозність у голосі. — Обіцяли допомогти в городі. У них там купа роботи.
— А в мене, значить, все само перенесеться? — єдко зауважила Марія, сердито хмикнувши. — Вантажник знову запив. Треба коробки перевезти. Виручай. Приїдете вранці — до обіду впораємося. Тоді й поїдете на свій город.
Оксана сіла на стілець, відчуваючи, як прискорився пульс. Ці розмови завжди були однаковими. Мати ніколи не просила. Вона вимагала. І аргументи у неї були залізними, важкими, з присмаком морального боргу. Навіть заборгованості.
— Мамо, ми вже пообіцяли. Вони й так з нами рідко бачаться. Невже я маю все скасувати? — повторила вона, хоч і знала, що це марно.
— Ось як? — Марія підняла голос. — Значить, я стільки всього дала своїй доньці, а вона все одно зазирає ліворуч?
Оксана закрила очі. Ось воно… Зараз почнеться.
— Весілля ваше пам’ятаєте? Хто вам на квартиру грошей дав? Свояки? Та вони й собі на ремонт не можуть зібрати, у розвалюсі живуть. Якби не я, ти б по орендах скакала.
Ігор чув усе із сусідньої кімнати. Ну, майже все. Решта й так була зрозуміла за реакцією дружини. Він уже стояв у дверях кухні, схрестивши руки. Оксана буквально відчувала його погляд. Вона різко обірвала дзвінок і подивилася на чоловіка.
— Ти все чув? — обережно запитала вона.
— Усе, що треба, — стисло відповів Ігор. — Нехай більше взагалі не дзвонить. Вона що, думає, що нас купила?
Оксана хотіла заперечити, але слова застряли в горлі. Вона розуміла Ігоря. Кожного разу, коли мати “нагадувала” про свою допомогу, їй ставало ніяково. Ніби вона й справді живе не у своїй квартирі, а в орендованій. І орендодавець — її власна мати.
Ігор вийшов на балкон, діставши з кишені пачку сигарет. Двері грюкнули так, що Оксана здригнулася.
Вона сиділа, схопившись за голову. Спочатку їй здавалося, що мати просто переживає, хоче, щоб донька жила краще. Але тепер у цій діжці меду все частіше з’являвся дьоготь.
На весіллі Марія була на висоті. Прийшла у палаюче-червоній сукні, ніби не доньку видавала, а сама збиралася під вінець. Розкішний стіл, музиканти, двоє ведучих… І все завдяки Марії.
Коли дійшло до подарунків, мати підняла конверт і голосно оголосила суму, щоб чули всі, включно зі свояками.
Оксана відчула, як Ігор стиснув її долоню. Його батьки — Галина та Василь — пізніше скромно вручили свій конверт без цифр, але з теплом у очах.
— Ми не багаті, але даруємо від душі, — сказав Василь, червоніючи. — Щастя вам і терпіння. А головне — вмійте чути один одного.
Марія в цей момент відвернулася до родичів. Для неї важливіші були цифри.
Оксана оглянула бліді стіни кухні, мультиварку, чайний сервіз. Все почалося з того конверта. Ремонт, техніка, меблі.
Вона завжди думала, що мати просто допомагає. Але тепер починала розуміти: це не був просто подарунок. Це була інвестиція. І з кожним проханням Марія наче намагалася її “оплатити”.
Минув тиждень. Потім ще один. Вони спілкувалися в’яло, лише коли Марія перша дзвонила. Оксана іноді хапалася за телефон, але зупиняла себе. Ні, вона не злилася. Просто не хотіла знову почути отруйні звинувачення.
Ігор тепер взагалі відмовлявся розмовляти з тещею.
— Як хочеш — ходи сама, — сказав він. — Я не буду слухати, як мені треба “відпрацювати” подарунок. У моїй родині немає місця інвесторам.
Ці слова зачепили, але Оксана мовчала. Адже він був правий?
Вона спробувала поговорити з матір’ю.
— Мам, ти дуже нам допомогла, і ми це цінуємо, — почала вона обережно. — Але вдячність — це не обов’язок.
Марія скривилася, ніби почула н— Діти повинні допомагати, — різко перебила мати, — ми вас для того й ростимо.
