МИ ВСІ ЇЇ ОСУДЖУВАЛИ
Леся стояла в соборі Святої Софії і тихо ридала. Вже, мабуть, хвилин пятнадцять. Для мене це було шоком. Чого ця панянка тут? думала я із здивуванням. Кого-кого, а Лесю тут я ніяк не очікувала побачити.
Ми з Лесею не були знайомі, але бачила її частенько. Живемо в одному будинку на Великій Васильківській, гуляємо в парку Шевченка. Я зі своїми чотирма доньками, Леся з трьома собаками.
Ми всі ставилися до неї вороже. Ми це я, інші мами з малечею, бабусі підїзду на лавочках, сусіди, та й, гадаю, навіть перехожі.
Леся була гарна, доглянута, завжди у вишуканому вбранні, з виразом впевненого презирства на обличчі. Здавалася легковажною і, здається, занадто самовпевненою.
Знову кавалера змінила, бурмотіла баба Катерина, мружачись від сонця біля входу.
Та вже третього, додавала її подруга баба Марія, з заздрістю дивлячись, як Леся сідає в свою модну японську автівку із чоловіком.
Син баби Марії, сорокапятирічний Остап, навіть на старенькі Жигулі не назбирав.
Краще б дітей народила, годинник то тікає, підтакував постійний опонент бабусь дід Микола. Але щодо Лесі бабці й дідусь були єдині.
Потім всі на лавці радісно обговорювали, що й цей Лесин залицяльник зник. А тому що розпусна! І, мабуть, у неї вдома сморід псів стоїть! звучало у дворі.
Але більше всіх Лесю терпіти не могли ми мами з дітьми.
Поки ми носилися за своєю малечею по гірках, гойдалках, кущах і навіть смітниках та іншим цікавим дитячим локаціям, Леся граційно прогулювалася з псами і ніби й не помічала хаосу навколо. Часом посміхалася у наш бік, мовляв, натішилися материнством, тепер не знаєте, коли голову підняти. А в мене своя насолода. Живу як хочу. А ви кутаєтеся у шалик і вираховуєте, чи вистачить гривень на курточку й черевички для Оленки. А може, черевики ще перезимують
Справжня чайлд-фрі, видно відразу, говорила подруга Галина, мама трійці хлопчиків.
У багатих свої забаганки песики, котики, погоджувалася Зоряна, вагітна двійнею, дістаючи з дерева старшу бешкетницю.
Егоїстка, не хоче перейматися, тільки по Європах і їздить. Я вже як сім років морське повітря й не нюхала, зітхала Марта, мама пятірки.
Еге, підтакувала я одразу всім і кидалася піднімати з землі Тетянку, котра розбила коліно і заголосила на весь парк.
Псарню розвела! Краще б ляльку народила, несподівано голосно промовила одна бабуся з онуком.
Не ваша справа! різко озвалася Леся. Хотіла ще щось сказати, але промовчала і пішла далі зі своїми шавками.
Хамка! кинула їй навздогін та бабуся.
Я ще кілька секунд дивилась на Лесю, що ридала у храмі, і вийшла на подвіря.
Зачекайте, раптом почула я. Секундочку.
Леся бігла назустріч у церковному дворику.
Це ж ви, що з чотирма дівчатами в парку завжди? запитала вона.
Я А ви із трьома собаками, відповіла я.
Так Можна з вами поговорити? раптом ніяково промовила Леся. Знаєте, я завжди захоплювалась, дивлячись на вас із донечками, на інших мам Мене це розчулює, і вона збентежено почервоніла.
Ви?! ледве не вигукнула я, пригадавши ті її іронічні погляди.
Так ми стали знайомі. Сіли на лавку. Леся говорила сльози текли одна за одною. Було видно їй треба виговоритися
Леся росла в дружній родині. Ще з дитинства мріяла про багато дітей. Вийшла заміж по великій любові. Але дві завмерлі вагітності й вирок лікарів безпліддя відлякали чоловіка. Він швидко зник з її життя.
Далі був і другий, що теж зник з тих самих причин. Леся боролася, лікувалася, але втратила ще й здоровя під час позаматкової вагітності.
Потім був третій кавалер. І знову повторилась трагедія. Але той зник, щойно почув про можливу появу дитини. Йому подобалась Лесина машина і забезпеченість, а діти в його плани не входили.
Я б усе віддала, аби лише мати дитину! плакала Леся.
Я думала, ви просто обожнюєте собак, нерозумно зізналася я.
Так, люблю собак, всміхнулася Леся. Але це не означає, що я не люблю дітей.
Щоб не відчувати себе такою самотньою, Леся купила Тепу. А потім знайомі залишили їй на ремонт Майка. Так і залишився. А Феню Леся підібрала взимку на вулиці замерзала, шкода стало.
Псарню розвела! Краще б дитину народила! обізвалась у думках та бабуся.
Годинник тікає шепотів Лесі у спину дід Микола.
Годинник ішов Лесі вже виповнився сорок один, хоч виглядала вона максимум на тридцять.
Тоді Леся вирішила всиновити дитину з сиротинця маленьку чи старшу, неважливо. Найбільше її вразив шестирічний Миколка. Власне, то він до неї перший підійшов: Ти будеш моєю мамою? Буду! відповіла вона.
Егоїстка, не хоче мороки згадала я Мартини слова.
Але Миколку Лесі не віддали. Його мама, хоч і хвора на шизофренію, батьківських прав не позбавлена. То був страшний удар, згадувала вона. Хлопчику потрібна родина, а зробити нічого неможливо
Потім зявилась чотирирічна Ліля. Дівчинку вже двічі брали в родину і обидва рази повертали. Занадто яскравий характер.
Хтось з персоналу казав, коли друга мама вела Лілю назад, та повзла на колінах, хапалася за спідницю і благала: Мамо, не віддавай, будь ласка! Я більше так не буду!
Коли Леся познайомилась з Лілею, та першою спитала: Ти мене теж віддаси? Не віддам! ледве прошепотіла крізь сльози Леся.
Але й з удочерінням Лілі зявились нові бюрократичні перешкоди. Леся уточнювати не стала. Але це моя донька, і я за неї боротимусь!
Того дня Леся вперше у житті прийшла до храму. Мені просто йти більше нікуди, тихо сказала вона.
Вийшов отець з ризи і вони довго про щось говорили, Леся навіть щось записувала може, молитви.
Все буде добре! З Богом! почувся його сильний голос. І Леся нарешті посміхнулася
Ми йшли додому разом.
Ви, певно, вважаєте мене пихатою і гордовитою, сказала Леся. Я просто втомилася пояснювати, а навколо стільки недобрих слів.
Я промовчала.
Леся запросила мене з доньками в гості погратися з її псами. Я погодилася. І точно прийду. Але трохи пізніше.
Бо мені зараз просто страшенно соромно.
І я все думаю: Звідки в мені стільки бруду? Чому ми такі швидкі у засудженні, не спробувавши зрозуміти?
Я по-справжньому прагну, щоб у Лесі все нарешті склалося. Щоб Ліля обійняла її, пригорнулася і сказала: Мамо! й знала, що її більше нікому не віддадуть. Щоб поруч гасали щасливі, добрі песики Тепа, Майк і Феня
А може, станеться диво, і у Лесі зявиться справжній чоловік і Ліля матиме братика чи сестричку. Так буває, правда ж?
І щоб ніхто і ніколи більше не сказав про них недоброго словаДоки ми прощалися на розі, я поглянула на Лесю вона вперше виглядала не ідеальною та неприступною, а трішки розгубленою, надзвичайно справжньою. Я відчула, як наші чужі світи вперше перетнулися по-справжньому. Її сміливість боротися за Лілю, її біль і надія усе це зробило Лесю рідною, ближчою за багатьох знайомих із сусідніх підїздів.
Вдома я міцно обійняла своїх доньок і вперше побачила їхні обличчя не як тягар обовязку, а як диво, що трапилось у моєму житті. І мені захотілося, щоб кожна дитина знайшла ту, єдину маму, яка не віддасть, не зрадить і не засудить, навіть коли весь світ кидає у спину осудливі слова.
Наступної суботи ми таки прийшли до Лесі. Відчинила вона з розтріпаною косою, у футболці із плямою від фарби, але така щаслива, що навіть її собаки стирчали у дверях нетерпляче, тягнучи нас у квартиру. Доньки не встигли й роззутися, як уже бігали з Тепою по кімнаті. Леся заварила чай у величезних чашках. Мовчки посміхалася ніби боялася порушити щастя словом.
А ввечері, коли ми прощалися, я відчула просте, щемке бажання обійняти Лесю. І зробила це. А вона відповіла обіймами, в яких була й подяка, й туга за тим, чого так ще бракує. І маленька віра, що все дійсно може статися бо навіть засуджені, навіть чужі, зрештою можуть стати однією великою сімєю.
Деколи для дива достатньо просто зупинити осуд, простягти руку і стати поряд.
