Мирослава стоїть у соборі й плаче. Вже хвилин із десять-пятнадцять не може стримати сліз. Мене це неабияк дивує. «Що вона взагалі тут робить, ця модниця?» міркую я. Якого-кого, а Мирославу зустріти тут ніяк не сподівалася.
Особисто ми не знайомі, однак бачу її постійно. Живемо в одному підїзді старого будинку на Оболоні, гуляємо в нашому київському парку. Я із чотирма доньками, вона з трьома собакенятами.
Ми завжди її засуджували. Ми це я, інші матусі зі своїми дітлахами, бабусі на лавочках, сусіди та, певно, навіть випадкові перехожі.
Мирослава гарна, доглянута, вдягнена за останньою модою, здається, легковажна й занадто впевнена.
Диви, знов мужика поміняла, бурчить у спину пані Галина, сидячи біля підїзду.
Вже третій цього року.
Може собі дозволити, бабла ж хоч греблю гати, підтакує її подруга тітка Марія, і дивиться з заздрістю, як Мирослава з черговим залицяльником сідає до новенької «Тойоти».
Син тітки Марії, сорокапятирічний Сергійко, навіть на підтриману «Део Ланос» не назбирав.
Краще б діточок народжувала, вже ж не дівчинка, додає дід Михайло, зазвичай опонент бабусь, але у цій «Мирославській справі» з ними цілком згоден.
Згодом дворова лавка з полегшенням обговорює, що й цей кавалер довго не затримався в Мирослави. І негайно робить висновок: «Що ти хочеш легковажна! Та в неї, мабуть, у квартирі від собак і смердить!»
Та ще гостріше до Мирослави ставимося ми матері. Поки ми, як бджоли, ганяємо по гойдалках, пагорбах, кущах та навіть біля смітників за нашими дітлахами, вона неквапно прогулюється з песиками й ні про що не хвилюється. Часом навіть криво посміхається в наш бік: мовляв, самі винні, що й маєте клопоти тепер. А я? Мені добре, живу, як забажаю. Ви ж у паніці рахуєте, чи вистачить гривень Оксанці на курточку й чобітки, чи чобітки можуть зачекати до весни.
Одразу видно чайлдфрі, каже моя подруга Олеся, мама трьох бешкетників.
У багатих свої прибамбаси собачки, котики, хомячки, посміхається Любава, яка вже на останніх місяцях, намагаючись зняти з дерева свою старшу шибеницю.
Дурна егоїстка, не хоче обтяжувати себе дітьми, все в подорожах та шопінгах. А я вже сьомий рік морського берега не бачила, зітхає багатодітна Марина.
Ага, ага, підтакую я всім і кожному, і тим бабусям на лавці теж. І біжу рятувати плачучу від розбитого коліна Тетянку.
Наробила мені тут псарню Краще б дитину завела! якось голосно сказала одна бабуся, гуляючи з онуком.
Вас це не стосується! раптом різко обернулася Мирослава. Хотіла ще щось додати, але стрималась і повела своїх собак далі.
Хамовита, кинула їй навздогін та бабуся.
…Я ще кілька секунд дивилася на заплакану Мирославу, а потім вийшла із собору.
Заждіть чую позаду себе. Почекайте, будь ласка.
Мирослава йде слідом по церковному двору.
Це ж ви щодня гуляєте у парку з чотирма дівчатками?
А ви з трьома собаками.
Так А можна з вами поговорити?.. Знаєте, я завжди дивилася на вас та ваших донечок, на інших мам, і щиро захоплювалась, сказала вона тихо. Й навіть засоромилась.
Ви?! здивувалася я. Хотіла було вже додати: «Ви ж чайлдфрі, егоїстка, ще й задавака!» й відразу згадала її колишні «криві» погляди
Ось так і познайомилися. Присіли на лавку. Мирослава говорила, говорила і знову плакала. Було видно, як просто треба їй поділитися з кимось
Мирослава зростала у добрій, єдній родині, й стільки памятає себе, завжди мріяла про велику сімю. Вийшла заміж по великій любові, але після двох завмерлих вагітностей та вироку лікарів «безпліддя» її коханий чоловік зник без сліду.
З тієї ж причини скоро пішов і другий. Але досі Мирослава довго лікувалася, і майже не загинула під час позаматкової вагітності.
Зявився третій «кавалер». Та знову: тільки-но зачепили тему можливої дитини той одразу зник. Його приваблювали її авто, фінанси, а про дітей йому й чути не хотілося.
А я була готова віддати все, аби тільки у мене було маля!
Я думала, ви просто обожнюєте собак, ніяково сказала я.
Справді люблю, посміхнулась Мирослава, проте це зовсім не означає, що я не люблю дітей.
Щоб менше відчувати самотність, Мирослава взяла собі Тюпу. Згодом їй залишили Майка на час ремонту у знайомих, він так і лишився. А Феню підібрала взимку на Оболонській набережній щеня задубіло на холоді.
Стало шкода.
«Розвела псарню, краще б дитину завела», згадала я слова тієї бабусі.
«Годинничок цокає» шепотів у слід дід Михайло.
Годинник справді цокав Мирославі вже сорок один, а виглядає ще зовсім молодою, хіба що на тридцять.
Вона вирішує взяти дитину з сиротинця. Маленьку чи вже підлітка неважливо. Їй дуже сподобався шестирічний Колянчик. А точніше, він перший підійшов до неї й спитав: «Ти станеш моєю мамою?» «Стану», промовила вона.
«Егоїстка, не хоче мати проблем», пригадала я втомлений подих Марини.
Але Колю Мирославі не дозволили всиновити. Виявилося, що мати дитини, хвора на тяжкий психічний розлад, не позбавлена батьківських прав.
Для мене це був удар, зізналась вона. Як так? Дитина страждає, потребує родини, а допомогти ніхто не може
Згодом надія зявилася у вигляді чотирирічної Лесеньки. Дівчинку двічі брали у сімю й двічі повертали назад занадто жвава в неї вдача.
Говорили, коли інша «мама» везла Лесю назад до інтернату, дівчинка на колінах повзла слідом, чіплялася за спідницю й кричала: «Мамцю, не віддавай мене, я вже слухатимуся!»
Коли Мирослава з нею познайомилася, Леся одразу спитала: «Ти мене теж повернеш?» «Не поверну!» ледве вимовила крізь сльози Мирослава.
Та й тут виникли бюрократичні нюанси з удочерінням. Мирослава не вдавалась у подробиці: «Проте це моя донечка, і я за неї боротимусь!»
Саме того дня вперше у житті вона опинилася в цьому соборі. «Я просто не знаю, куди мені більше йти», зізналась вона.
Вийшов отець Петро, поговорили довго, Мирослава й щось записувала до блокнота.
Все буде добре! Хай Бог помагає! почула я його слова. І Мирослава посміхається
Додому ми йшли разом.
Напевно, ви завжди думали, що я пихата та самозакохана, сказала Мирослава. А я просто стомилася пояснювати Так багато всього наслухалася.
Я змовчала.
Мирослава запросила мене з донями якось завітати до неї побавитися з собаками. Я погодилася. І точно колись прийду. Але трохи пізніше.
А поки мені дуже соромно.
І я думаю звідки у нас стільки злості? Чому ми так легко смердимо душу плітками, судженнями? Чому ми для когось знаходимо найгірші слова й думки
Дуже хочу, щоб у Мирослави, цієї надзвичайної жінки, яку ми так довго осуджували, нарешті все склалося добре. Щоб Лесенька пригорнулася до неї й сказала: «Мамцю!», знаючи, що вже ніхто і ніколи не залишить її. Щоб поруч весело стрибали три добрі песики Тюпа, Майк і Феня
А може станеться диво, й у Мирослави нарешті зявиться добрий чоловік, а в Лесеньки братик чи сестричка В житті ж таке трапляється, правда?
І щоб ніхто й ніколи не сказав їм більше ані слова лихогоЗнаєте, того вечора, коли я поверталася додому після розмови з Мирославою, у дворі було як завжди гамірно: діти бігали, бабусі обговорювали останні новини, собаки виляли хвостами. Але щось змінилося принаймні в мені. Я вже не кидала косих поглядів у бік тієї, хто завжди здавалася чужинкою. Навпаки, відчувала: хочеться підійти, спитати, чи потрібна допомога, або просто сказати їй «добрий вечір».
Минуло зовсім небагато часу. Одного ранку, коли ми з дівчатками йшли до школи, бачу: Мирослава йде алеєю парку. Поруч весело підскакує Лесенька, з обіймами тримається за руку своєї нової мами, а навколо кружляють її песики. Дівчинка сміється, Мирослава світиться щастям, і навіть тітка Марія, що сидить на лавці, усміхається їм у відповідь.
Леся зупинилася біля наших дівчаток, простягає коробку з пряниками:
Пригощайтеся! Моя мама таке пече, що пальчики оближеш! Це моя мама!
Я повела донечок далі, зігріта теплом цієї простої фрази. І подумала: можливо, варто частіше бачити не чужу «чужість», а чиюсь боротьбу, біль і перемогу над своїм болем Бо кожна з нас не тільки мама, не тільки жінка, не тільки сусідка. Ми всі люди, і всім хочеться любові.
А дива, таки, трапляються. Варто лише навчитися бачити їх у чужому домі, у чужих сльозах, у чиємусь сміху. У новій родині під старим дахом на Оболоні диво вже сталося.
Я навчилася цьому у Мирослави.
