Мирослава стояла посреди холодного храму у Свято-Михайлівського собору, обіймаючи себе руками і схлипуючи від болю. Вже хвилин двадцять вона не рухалась з місця, а сльози невпинно котилися по щоках. Для мене це було майже шокуючим видивом. «Що вона тут робить?» металася у голові думка. Її я точно не чекала побачити в такому місці.
З Мирославою ми знайомі не були, але я бачила її неодноразово. Живемо ми в одному старому будинку на Оболоні, гуляємо в сусідньому парку я зі своїми чотирма донечками, а вона з трьома собаками. Ми всі її засуджували і я, і сусідки-матусі, і бабці на лавках, і навіть, певно, ті, хто просто проходив і чув уривки наших розмов.
Мирослава вродлива, завжди бездоганно вдягнена, здавалась легковажною, пихатою.
Знову нового чоловіка привела, бурчала кожного разу баба Ярина, сидячи під підїздом.
Вже третього.
Бач, дозволяє собі… Грошей повно, зітхала із заздрістю баба Маруся, коли Мирослава струнко сідала в свій дорогий позашляховик з черговим кавалером.
Син Марусі, пятдесятирічний Вадим, і досі їздить на старому «Запорожці» й скаржиться на життя.
Краще б дітей народила, а то час минає… додавав дід Петро, відомий у дворі любитель сперечатися з бабками, але у засудженні Мирослави був солідарний з усіма.
А коли той джигіт Мирослави зник, лавка радо перемивала їй кістки:
Бо не для родини вона! Собак куча, в хаті псятина пирхає…
Та найбільше Мирославу не злюбили саме ми молоді мами. Поки що гналися за нашими шибениками поміж гірками і смітниками, вона неквапливо прогулювалась з гламурними цуциками, поглядаючи на нас ледь поблажливо. А ми рахували кожну гривню: чи вистачить Оленці на черевики, а може ще рік проходить в старих?
Зразу видно чайлдфрі. Всі вони такі, констатувала моя подруга Ростислава, мама трьох бешкетників.
У багатої людини свої забаганки: собаки, коти, морські свинки… зітхала вагітна близнюками Маргарита, яку щойно ще знімали її непосидючу доню з каштану.
Просто егоїстка, не хоче нічим перейматися, лише по Європах шастає. А я сьомий рік про море лише мрію, додавала Марина, мама пятьох.
Я підтакувала всім і бабулям, і молодим. І бігла рятувати чергову розмите колінце своєї Валерки, яка влаштувала «концерт» на увесь парк.
Получила тут собачник! Краще б дитину народила, якось кинула бабця Люба, ведучи онука.
Не ваше діло! різко обернулась Мирослава. Хотіла ще щось сказати, та змовчала, потягла собак далі.
Грубіянка, вже в спину огризнулася бабця.
…Я все ще дивилась на заплакану жінку у храмі, коли вирішила вийти.
Зачекайте, раптом почула. Не йдіть, будь ласка.
Мирослава наздогнала мене на церковному подвірї.
Це ж ви щодня гуляєте в парку з чотирма дівчатками?
Я… Так. А ви з трьома собаками.
Так. Можна з вами поговорити?.. Розумієте, я так часто дивлюся на вас з донями, на інших матерів,і аж душа радіє, прошепотіла, й почервоніла від напруги.
Серйозно? Я ледь стрималась, щоб не випалити: «Ви ж чайлдфрі! Егоїстка!»
Замість цього розгублено кивнула. Ми сіли на лавку. Мирослава довго і важко розповідала своє. Плакала, говорила, говорила…
Вона виросла в теплій, дружній родині на Полтавщині. З дитинства мріяла про велику сімю. Вийшла заміж за справжнім коханням. Але після двох завмерлих вагітностей і вироку лікарів «безпліддя» чоловік швидко полишив її.
Другий коханий теж не зміг залишитись. Допоки Мирослава трималась на лікуванні, майже померла від позаматкової вагітності.
Третій зник, щойно почув про ймовірність дитини. Йому потрібен був автомобіль Мирослави, її зарплати в євро. Діти йому не в планах.
Я готова була все віддати заради дитинки, прошепотіла вона.
Я думала, ви шалено любите лише собак… мимохіть видало мене.
Я люблю собак, посміхнулась крізь сльози. Але то ж не означає, що я не люблю дітей.
Щоби не так самотньо, завела собаку Тепу. Потім попросили лишити у себе Майка та й лишився. Феню виручила змарнілою на морозі.
«Краще б дитину народила…» згадала я гнівну бабку на лавці.
«Час минає…» звучав у вухах голос діда Петра.
Мирославі вже пішов сорок другий. А виглядає не більше ніж на тридцять.
Тож вирішила вдочерити. Малий чи дорослий, байдуже. Дуже сподобався шестирічний Миколка: сам у неї запитав «Будеш мені мамою?» «Буду!» мовила Мирослава.
Але не судилося: біологічна мати у лікарні, прав не позбавлена.
То був крах, поділилася. Не можу збагнути: дитині потрібен дім, любов, а виходить, ніхто не в силах допомогти.
Невдовзі в інтернаті була Леночка, їй чотири. Дівчинку брали вже двічі, але повертали характер мав волю й норов.
Коли другу «маму» повертали, Лєна на колінах повзла, вчепилась у спідницю, просила: «Матусю, не залишай мене! Я більше не буду!»
А ти мене теж віддаси? спитала у Мирослави при знайомстві.
Не віддам. Ніколи, ледь прошепотіла крізь сльози жінка.
Але й з удочерінням вийшли складнощі. Мирослава у подробиці не вдавалась.
Це моя дочка, і я битимусь за неї!
Вперше в житті Мирослава тими днями прийшла до храму. «Мені не було більше куди піти…» сказала вона.
До неї підійшов отець Віталій. Довго говорили, щось занотовували на папері.
Все буде гаразд! З Богом! почувся його голос. У Мирослави зявилась легка, щаслива посмішка…
Йшли ми додому разом.
Думаєте, я зарозуміла і гордая? тихо запитала вона. А я просто втомилась все пояснювати. Багато вже болю наслухалась…
Я мовчала.
Мирослава запросила мене і моїх дівчат приходити в гості подружитись із її собаками. Я обіцяла. Прийду. Певно, скоро.
А поки мені безмежно соромно.
І я знову й знову думаю: «Звідки у нас стільки бруду? В мені цілі калюжі кривди. Чому так легко повірити у погане про людину, не знаючи її?»
Я по-справжньому хочу, щоб у Мирослави цієї виняткової жінки, яку ми всі так ми засуджували зрештою все склалося добре. Щоб Леночка обіймала її, пригорнулась і промовила: «Мамо…» І знала, що її більше ніколи ніхто не залишить. І поруч бігали щасливі, добрі Тепа, Майк і Феня.
А, може, станеться диво: у Мирослави з’явиться гідний чоловік, а у Леночки братик чи сестричка. Бо такі дива трапляються.
І хай ніхто більше ніколи не зронить про них жодного злого слова…
