— Ми вас для того й вирощували!
Голос матері лунав у трубці настирливо, немов важкий каток переїжджав по нервах. Леся притиснула телефон плечем, одною рукою тримаючи каструлю, другою — помішуючи вівсянку.
— Мамо, але ми ж домовилися. Ми з Ігорем у суботу їдемо до його батьків, — вона з усіх сил намагалася стримувати тривогу в голосі. — Обіцяли допомогти в городі. У них роботи — як на базарі.
— А в мене, значить, все само перенесеться? — гримнула Марія, сердито сопнувши. — Вантажник знову запив. Коробки треба перекласти. Виручай. Вранці приїдете — до обіду встигнемо. Тоді й поїдете на свій город.
Леся опустилася на стілець, відчуваючи, як прискорився пульс. Ці розмови завжди були однаковими. Мати ніколи не просила. Вона вимагала. І аргументи в неї завжди були залізними, важкими, з присмаком морального боргу. Навіть заборгованості.
— Мамо, ми вже обіцяли. Вони й так рідко нас бачать. Ну не можу я просто взяти та все скасувати! — повторила Леся, хоч і знала, що це марно.
— Ось як? — Марія підвищила голос. — Значить, я стільки вклала в свою доньку, а вона все одно дивиться в інший бік?
Леся заплющила очі. Почалося…
— Ваше весілля пам’ятаєш? Хто вам на квартиру гроші дав? Свояки? Так вони й у себе ремонт зробити не можуть, у старому домі живуть. Якби не я, ти б досі по орендах скакала.
Ігор чув усе з сусідньої кімнати. Ну, майже усе. Решта була зрозуміла з реакції дружини. Він уже стояв на порозі кухні, спирою в одвірок із схрещеними на грудях руками. Леся буквально відчувала його погляд. Вона різко перервала дзвінок і подивилася на чоловіка.
— Ти все чув? — обережно запитала вона.
— Усе, що треба, — коротко відповів він. — Нехай більше не дзвонить. Вона що, думає, що нас купила?
Леся хотіла щось сказати, але слова застряли в горлі. Вона розуміла Ігоря. Кожен раз, коли мати так «нагадувала» їм про свою допомогу, вона почувалася ніби не у своїй квартирі, а в орендованій. А орендодавець — її власна мати.
Ігор вийшов на балкон, дістаючи з кишені пачку сигарет. Двері грюкнули так, що Леся здригнулася.
Вона сиділа, схопившись за голову. Спочатку їй здавалося, що мати просто турбується, хоче, щоб донька жила краще. Але тепер у цьому бочці меду з’являвся дьоготь.
На весіллі Марія була на висоті. Вона прийшла у яскраво-червоній сукні, ніби не доньку видавала заміж, а сама збиралася під вінець. Розкішний стіл, музиканти, двоє ведучих… І все завдяки Марії.
Коли дійшло до подарунків, мати піднялася, високо підняла конверт і, посміхаючись, промовила:
— Дорогі діти, це ваш старт у життя. Ось вам від мене…
І назвала суму. Не тихо, не на вухо, а так, щоб чули всі, включаючи свояків.
Леся відчула, як Ігор стиснув її долоню під столом. Його батьки — Надія і Богдан —
