Кілька місяців оголошення про продаж нашої квартири красувалося в газеті. Ми з чоловіком вирішили на старість переїхати жити до приватного будинку за містом. Діти від нас роз’їхалися, вже мали власні родини, а нам захотілося жити ближче до природи. Коли знайшовся покупець, то після нетривалого торгу ми погодилися на його пропозицію. Через кілька днів підписали папери й отримали готівкою майже двадцять тисяч доларів. Я старанно загорнула їх у пакет й поклала до своєї сумки.
Додому ми поверталися на маршрутці. Там я зустріла подругу й ми з нею розговорилися. Я хвалилася тим, що відтепер ми матимемо власний будинок. Загалом, слово за словом і я навіть не зрозуміла, як вийшла з автобуса без своєї сумки з грошима. Я навіть пройшла кілька десятків метрів, аж в один момент різко обернулася. Автобус вже поїхав далі. В мене похололи руки й ноги. Там були всі наші гроші. Чоловік довго не міг зрозуміти. А коли йому також дійшло то я ніколи не бачила його таким злим. Ми кинулися у таксі та почали наздоганяти автобус. Як на зло, потрапили у затор. Весь час в мене трусилися руки та ноги. А коли водій салону сказав, що йому ніхто нічого не передавав, то я ледь не втратила свідомість. Мені капали ліки, коли задзвонив телефон чоловіка. Дитячий голос сказав, що знайшов сумку. Я аж зраділа.
За хвилину ми були в призначеному місці. Маленький хлопчик. На вигляд років вісім, зі шкільним рюкзаком підійшов до нас та віддав мою сумку. Я швидко перевірила. Гроші були на місці. В той момент мені хотілося його просто розцілувати. А чоловік просто дістав гаманець та віддав йому все що там було. Якби не цей школяр, то я навіть й не знаю, щоб було.
